Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша - Юрій Станіславович Митрофаненко
Галицькі стрільці домагались забезпечення загальнодемократичних прав українців у власній державі, соціальної та національної справедливості. Влітку 1918 р. на Єлисаветградщині склалася парадоксальна ситуація: частина окупаційного війська прагнула незалежності окупованої держави більше, ніж переважна більшість державних службовців, які над розбудовою цієї незалежності працювали.
Політика окупаційних держав, для яких Брестський мир був тимчасовим перепочинком, розраховувалась на те, щоб забезпечити мир і дати хліб власним народам, а не українському. За роки світової війни німецькі та австро-угорські війська набули солідного досвіду «господарювання» на окупованих територіях Бельгії, Румунії, Польщі. Цей досвід вони широко використовували й в Україні. У липні 1918 р. в Україні діяла розгалужена система військово-економічних організацій, що займались вивезенням сировини та продовольства. Єлисаветградська контора Держхліббюро відправила в квітні й травні до Німеччини та Австро-Угорщини з державних запасів 251 286 пудів хлібопродуктів, а 2 червня отримала наряд на відправку ще 1 089 649 пудів, хоч заготівельні склади в повіті вже були порожніми [46, с.357]. На січових стрільців, які прибули в Єлисаветградський повіт на початку червня, покладалось завдання забезпечити вивезення продовольства.
Галицький стрілець Дем'ян Пеленський влітку 1918 р. був зв'язковим між австрійською військовою командою та місцевою українською адміністрацією міста. У його обов'язки входило спостереження за внутрішнім обігом збіжжя. Він згадував: «Моїм шефом був майор граф Лєдоховскі, великий україножер. Коли тільки мене бачив, білів з досади... В хлібнім бюрі стрінувся я зі самими жидами-маклєрами з українськими назвищами, як Котляревський, Шевченко, Хмельницький, тілько один книговодець називався Бравнштайн. Всі вони з погордою і ненависно відносились до всього, що українське. Не любили і австрійців. Це хлібне бюро було правдоподібно большевицьке, бо скрито працювало над нищенням і розсаджуванням знутра державности» [37, с.75-76].
Окупаційні власті влітку 1918 р. розгорнули в українському селі справжню війну за хліб. Причому ставку робили на негайний вивіз урожаю. Вони побоювалися, що селяни після жнив так сховають хліб, що його марно буде шукати. Основним аргументом у заготівлі хліба стала збройна сила. Методика дій була простою: збройний загін займав село, зганяв людей на майдан і вимагав здати певну кількість хліба, худоби та іншого продовольства. Якщо вимоги не виконувалися, населення обкладалося контрибуцією, підлягало фізичній розправі й конфіскаціям. Вивезення хліба набуло таких розмірів, що Єлисаветградська міська управа вимушена була просити допомоги в австрійського командування. Завдяки втручанню стрілецької старшини та особисто В.Габсбурга, австрійці видали хлібні пайки працівникам залізниці (які вантажили хліб у вагони та відправляли його), а наприкінці серпня на потреби міста було виділено один вагон борошна [14].
Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися «більшовицькими бандами». Такі загони дедалі частіше вступали у відкриті бої з окремими гарнізонами і військовими частинами окупантів. Єлисаветградський повіт був одним із найнеспокійніших. На початку червня австрійські частини жорстоко придушили Канізьке повстання, а наприкінці місяця відбулася сутичка з повстанцями в с.Тишківці. Карателі спалили в селі 220 селянських хат і розстріляли «большевиків».
Прийшла черга й стрілецьких сотень проводити каральні операції проти повстанців. Докладно про це розповідає стрілець Мирон Заклинський [24]. «Каральні» операції стрільців перетворювались у національні маніфестації, сприяли культурному зближенню. Після таких «операцій» австрійське командування мало підстави бути незадоволеним.
Українські Січові Стрільці ще до приїзду в Єлисаветград знали, що тут жив і працював основоположник української кооперації, «артільний батько» Микола Левитський. Сам Микола Васильович високо цінував січовий рух у Галичині та радісно вітав стрілецтво. Спілкування з ним давало можливість стрільцям осягнути переваги кооперативного руху, його особливості на Наддніпрянщині. У 1920-30-х роках багато колишніх стрільців стали організаторами кооперативного руху в Галичині. Перебування УСС у Єлисаветграді збіглося із святкуванням ювілею М.В. Левитського. У місцевій та центральній пресі в повідомленні про святкування ювілею вказувалось: «Мало кому на Вкраїні не відоме ім'я Миколи Васильовича Левитського. Широкі простори української землі по цей і по той бік Збруча знають і шанують його, яко „артільного батька“, що сорок літ тому організацією хліборобських артілів заложив основу для широкого кооперативного будівництва, тоді поневоленої, а тепер вільної України. Велика сила кооперативних організацій, широкою сіткою розкиданих по Вкраїні, мають його за свого фундатора і ідейного керовника» [22].
Восени 1918 р., коли було оголошено мобілізацію до українського війська, свідомі українці в Єлисаветграді вирішили заснувати Український Січовий Курінь. Ініціаторами стали сотник М. Вербицький та Ф. Мелешко, а приєднались до них переважно ті, хто переховувався в лавах УСС. Гетьманське військове командування не бачило потреби в такому формуванні та заборонило його організацію. Всіх добровольців записували до Єлисаветградського пішого полку. Командир куреня М. Вербицький вирішив не підкорятися наказу. Курінь захопив приміщення колишнього кавалерійського училища та утримував його кілька тижнів. Харчами допомагали «Союз споживчих товариств» та УСС-и. Аж коли М. Вербицький пригрозив, що курінь у повному складі перейде до УСС, його було визнано за одиницю українського війська [31, с.207].
Австрійські власті мали великий вплив на формування органів державної адміністрації, в тому числі й господарських. Архикнязь Вільгельм наполегливо добивався, щоб на основні пости місцевої адміністрації були призначені свідомі українці, переважно члени єлисаветградської «Просвіти».
Галичани ніяк не могли надивуватись безмежними степовими просторами, широкими ланами та хазяйновитістю місцевих селян. Йосип Гірняк (брат Никифора, пізніше відомий український актор) пригадував: «усе це чарувало своєю неохопною безмежністю мене, галицького подоляка, що звик до вузенької смужки поля, перерізаної безчисленними межами» [10, с.69].
Серед стрільців були юристи, які допомагали вирішити різні справи. Особливо селяни любили й поважали В. Старосольського. Були також і лікарі, які надавали посильну медичну допомогу селянам. С. Тобілевич свідчить, що в повіті тоді косила людей «іспанка», від
