Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша - Юрій Станіславович Митрофаненко
І. Вівсяна.
Українські січові стрільці на Єлисаветградщині
Романтичні мрії про те, що незалежна держава автоматично розв'яже геть усі проблеми національного життя, швидко розвіюються. Час все актуальніше вияскравлює ті аспекти державного буття, котрі потребують негайного розв'язання зусиллями політиків та урядовців, учених і письменників, усієї громадськості. Однією з таких актуальних проблем українського державотворення є всеукраїнське єднання навколо національної ідеї, яке припинило б надуманий поділ українців на «західних» і «східних» («бандерівців» чи «москалів»). Ідея національної Злуки була основою національно-культурного відродження на початку XX століття, залишається вона надзвичайно актуальною і на початку XXI століття. Саме тому дуже важливо вивчити досвід короткого періоду державотворення доби української національно-демократичної революції, особливо діяльності Українських Січових Стрільців, спрямованої на реалізацію ідеї всеукраїнської єдності.
Українське Січове Стрілецтво — організація національно свідомих українців, яка від зародків своїх у Галичині обрала ідею всеукраїнської соборності своїм гаслом і до останніх часів свого існування активно впроваджувала її у життя. У безпосередніх контактах галицьких стрільців та населення Великої України ламались кордони, психологічні бар'єри, формувалось нове українство.
Останнім часом у науковій літературі та періодиці активно висвітлюється перебування Українських Січових Стрільців на Наддніпрянщині влітку-восени 1918 року. Цей факт свідомо замовчувався у радянській науковій літературі. До речі, радянські історики не згадували взагалі УСС, хіба обходилося сентенцією, що серед німецько-австрійських окупантів на територію України прийшли деякі «несвідомі» галичани [40, с.131]. Той факт, що галицькі стрільці були об'єднані в національну формацію, яка не підтримувала окупаційної політики австрійської армії і діяла всупереч їй, пропагуючи серед селянства національну ідею, не вкладався в рамки офіційної класової догми, а тому просто відкидався. У колективних працях з проблем революції та громадянської війни в Україні взагалі не згадується перебування УСС на Єлисаветградщині [3; 45]. Навіть при великому бажанні замовчувати окремі факти національної історії радянська історіографія не могла залишити без уваги найбільш очевидні. У монографії І.І. Компанійця [26] перебування УСС в Єлисаветграді трактується як поширення революційних ідей на представників галицького трудового люду.
У середовищі української діаспори міжвоєнного періоду, переважно серед колишніх стрільців та свідків цих подій, Українське Січове Стрілецтво трактувалось лише в контексті національно-визвольної боротьби. Видання львівської Червоної Калини, різні монографії, історичні дослідження та мемуарна література містять багато спогадів січових стрільців про їхнє перебування на Великій Україні, одним із символів якої для багатьох з них залишився Єлисаветград [2; 6; 9; 10; 24; 33; 38; 45; 47]. Згадані спогади щедро ілюстровані фотографіями. Залишився пам'ятним контакт із братами-галичанами і багатьом жителям Єлисаветградщини. Із зрозумілих причин спогади єлисаветградців не були оприлюднені за радянських часів. Збереглися тільки спогади Софії Тобілевич, опубліковані у львівському часописі 1920 року, а пізніше видані окремою книжкою [44], а також Фотія Мелешка, підготованих письменником 1965 року, які завдяки кіровоградському науковцю Л.В. Куценку повернулись із далеких США на батьківщину [30; 31]. Незважаючи на досить широке освітлення подій у мемуарній літературі, у сучасних підручниках та монографіях, перебування галицьких стрільців на Великій Україні, а зокрема, їхня діяльність у центрі Вітчизни — Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) досі залишається поза увагою.
Січове Стрілецтво в Західній Україні виникло на основі січового, сокільського й пластового руху, який об'єднував близько 135 тисяч галицьких та буковинських юнаків і дівчат. Легіон Українських Січових Стрільців постав як військова частина в складі австрійського війська з самого початку першої світової війни — в серпні 1914 року. Записавшись у сотні УСС, вчорашні гімназисти співали по вулицях Львова пісень про те, як розірвуть московські кайдани й здобудуть волю Україні.
Легіон УСС, об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, став утіленням передової політичної думки й виражав сподівання галицького суспільства на виборення української держави.
Проголошення Української Народної Республіки IV Універсалом Центральної ради викликало посилення інтересу галицького стрілецтва до України та палке прагнення допомогти наддніпрянським братам у будівництві держави. У 1917-1918 рр. стрілецтво остаточно визначило для себе стратегію подальшої боротьби, яка полягала у відокремленні західноукраїнських земель від Австро-Угорщини та об'єднання їх з УНР.
За умовами Брестського мирного договору на територію України для допомоги УНР у боротьбі з більшовиками вводились австрійські та німецькі війська, у числі яких були й Українські Січові Стрільці. На той час у Києві окремі вояки УСС, які потрапили в російський полон і втекли із Сибіру, утворили нову організацію, на зразок галицького легіону — Курінь Січових Стрільців. Легіон УСС 28 лютого 1918 р. перейшов Збруч і вперше ступив на землю Української Народної Республіки неподалік від Кам'янця-Подільського. Тут стрільців зустріла із жовто-блакитними прапорами делегація української армії [17].
Від Кам'янця-Подільського почався похід фронтових частин УСС по Україні. На Поділлі вони майже не зустріли опору більшовицьких частин, тому «всю свою працю спрямували на пропаганду між населенням справи української державної самостійности» [38, с.187]. Далі шлях їх пролягав через Одесу, Херсон, по Дніпру до Олександрівська (нині Запоріжжя), де допомогли Запорізькій дивізії звільнити місто від більшовиків. В Олександрівську УСС перебували майже два місяці, звідки і прибули на постійне місце дислокації — до міста Єлисаветграда.
Легіон перейшов в Україну не в повному складі. Значна частина його ще затрималась у Галичині — цілий Вишкіл і Кіш. Вишкіл та Кіш отримали наказ виїздити в Україну в травні 1918 року.
Лев Лепкий, відомий стрілецький поет та публіцист, писав у травні з Коша до члена Центральної Управи УСС у Відні професора Івана Боберського (один із організаторів січового руху в Галичині): «з огляду на те, що маємо вже наказ готовитися до виїзду на Україну, братство заворушилося. Пробудилося врешті з оспалости й рішило взятися до
