Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський

до хати, зупиняються біля самих дверей, один тримаючи парку, інший жертовний ніж, і читають молитву Чам-Пасу, Анзі-Патяй і Юртова-озаїсу (духові покровителю дому). Тоді старша заміжня жінка бере обома руками за тасьми мішок з борошном, закидає його через голову назад на голі... свої плечі і, не оглядаючись, бо не слід жінкам бачити обличчя збирачів, задкує до дверей. Коли, таким чином, вона підходить до збирачів, париндяїт підставляє до спини її священну парку (великий мішок. — В. Б.), а янбед, взявши в одну руку мішок, другою рукою п’ять разів злегка коле жінку священним ножем в оголені плечі та спину, читаючи молитву, звернену до Анге-Патяй, і потім перерізує тасьми, мішок падає в парку, а кінці тасьм залишаються в руках жінки. Вона відходить до стола не оглядаючись; за нею інша в такий же спосіб підходить до збирача з іншим мішком, третя з третім і т. д. Якщо ж у родині є тільки одна заміжня жінка, то вона сама відносить до збирачів описаним способом приготовлені мішки один за одним. Дівчата залишаються біля стола; вони не можуть торкатися приготовлених мішків. Прийнявши призначені для жертвопринесення припаси, збирачі йдуть, не зачиняючи ні дверей хати, ні воріт, складають усе отримане на віз і відправляються в наступний дім. Коли вони пішли, жінки розводять на припічку вогонь, запалюючи його каганцем, і спалюють на ньому рештки тасьм. Попіл від них разом із вугіллям, кладуть у загнітку з молитвою до Юртова-озаїса..., котру промовляє старша в домі" [9,с. 26—28].

Тепер стає зрозуміло, чому мерянські волхви в 1071 році, під час голоду, шукали хліб за плечима замужніх жінок. Древнє фінське вірування збереглося серед етносу на багато сотень років. І до цього вірування слов'ян не приєднаєш. їм немає місця у фінському середовищі (серед мері).

Не будемо порівнювати безліч інших аналогій із літописів про древніх волхвів і вірування язичницької мордви XIX століття. Мордва навіть у XIX столітті поклонялася все тим же богам і все тим же каменям, що й меряни в давнину; у IX—ХШ століттях. Язичницькі вірування мали глибоке коріння в мерянському народі. Саме ці вірування мерян і є другою головною ознакою, що визначає належність фінському етносу всіх розкопаних графом О. С. Уваровим курганів від Галича-Мерського на півночі — до Калуги й Рязані на півдні; від басейнів рік Угра, Вазуза й Воря на сході Смоленщини — до рік Унжа й Межа на сході Костромської і Володимирської губерній.

Отже, язичницькі вірування, що панували в IX—ХІІІ століттях у ростовсько-суздальській землі, є другою головною відмінністю мері від слов’ян.

До речі, в ростовсько-суздальській землі під час дослідження в розкопках курганів не було виявлено пам’ятників ідолам. Меряни, як і мордва, ідолів не мали! Напрочуд важливе свідчення фінського минулого мерянської землі. Це в той час, коли всі язичницькі слов’янські племена поклонялися саме ідолам. їх зводили з дерева, з глини, з каменю. То були зображення людиноподібні. "Ні ідолів, ні храмів у Мордви не було. Обрядовий культ Мордви полягає в моліннях і жертвоприносинах. Обгороджені місця, на яких вони приносяться, звичайно в лісах, — називаються кереметями... Моління й жертвоприносини в сукупності називаються молянами... Велику роль у молянах відіграє камінь — Кардо-сярко. який неодмінно є у дворі кожного будинку та в кожній кереметі. [9, с. 25].

Розбіжності в язичницьких віруваннях слов’ян і фінських племен настільки істотні, що їх неможливо поплутати. Розкопки в середовищі проживання слов’ян завжди супроводжувалися знахідками ідолів. Усі літописи, які описують язичницький період слов’ян, засвідчили факт спорудження слов’янами ідолів на честь своїх богів. У багатьох же тисячах розритих курганів, у так званій ростовсько-суздальській землі, древній землі Московії, не знайдено жодного пам’ятника ідолам (якщо не вважати таким маленьку мідну прикрасу, до речі, знайдену не в кургані, а в давньому скарбі).

Не зупинятимемося на супутніх язичницьких віруваннях мерян, тому що вони хоча й дуже характерні, як, наприклад, вірування про перевагу правої сторони, однак — принагідні для нас і, я б сказав, другорядні. Хто хоче більш докладно про це довідатися, може звернутися до праць графа О. С. Уварова і професора Д. О. Корсакова. Я ж акцентую увагу на дуже серйозному висновку, зробленому професором Д. О. Корсаковим (про що згадувалося вище):

"...побут Мері, не виказуючи особливих відмінностей від стану взагалі дикого племені, — може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості. Мер я займалася звіроловством і полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків на кшталт тих, які пізніше з’явилися в Мордви... Однак... релігія Мері проявила неабияку живучість при поширенні Християнства в Ростовсько-Суздальській області" [9, с. 44].

Багато сотень років російські історики та політики намагалися довести, що саме в ростовсько-суздальську землю, починаючи з XII століття, змістився центр політичного життя Київського князівства. Варто зауважити: якби в XIII столітті в землі мерян і взагалі — всіх фінських племен — не наскочили татари хана Батия, та земля ще багато сотень років залишалася б найдикішою європейською глушиною. Саме Золота Орда, яка стояла на той час набагато вище в політичному, військовому та економічному розвитку, виявилася каталізатором підйому Московії "від стану взагалі дикого племені" до рівня розвитку самої Золотої Орди. Хоча весь цей розвиток супроводжувався неабияким опором і розбоєм.

Звертаю увагу на ще одне дуже цінне свідчення давнього літопису, про яке ми говорили вище. Ян Вишатич, перебуваючи 1071 року серед племені мері, міг покладатися лише на своїх дружинників. Іншої опори в тому середовищі він не мав. Ні єдиного християнина серед мері не виявилося. Літопис про це мовчить. Направляючись у мерянську землю, — а то був кінець XI століття. — Ян Вишатич змушений був узяти з собою християнського священика, тому що їх у тій землі не було. А перед смертю християнин зобов’язаний був сповідатися. Тобто, як і курганні розкопки графа О. С. Уварова, легендарний літописець Нестор свідчив: християнства в мерянській землі до кінця XI століття не було. Серед мері панували язичницька віра та хоронителі тієї віри — волхви. Тут цілком резонно виникає: запитання: де ж побачити отих прийшлих слов’ян, які, згідно з московськими брехливими писаннями, повсюдно панували ще з IX століття в мерянській землі? І, на велику прикрість великоросів, ми змушені, уже вкотре, засвідчити: до кінця XI століття в мерянському середовищі, на землі давньої Московії, слов’ян не виявлено. Московська облуда про присутність у ростовсько-суздальській землі слов’ян великим Нестором не підтверджується.

На цьому закінчимо розповідь про другу головну розбіжність між мерею та