Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

ГЛАВА П’ЯТА.

ПАЦЮКИ У ЗАЛІЗНІЙ ДІЖЦІ АБО ЧОМУ СТРІЛЯЛИ В ЛЕНІНА

Існує стара легенда про «пацючих вовків» або «крисобоїв», яких виводили для боротьби з пацюками. Кількох пацюків зачиняли в ящику або залізній діжці і не годували. Тоді вони починали жерти один одного. Зрештою, залишався один – найсильніший та найлютіший. Пацюк-канібал, який міг харчуватися лише представниками свого виду. Їх навіть вирощували на продаж. Іноді між «пацючими вовками» влаштовували бійки і вони, як кажуть, були найкривавішими з усього, що можна уявити. Всередині партії більшовиків завжди точилася перманентна боротьба. За владу над партією. За вплив на партійців. За контроль над партійною касою. Часто жертвами цієї невидимої боротьби ставали ні в чому не винні наївні рядові партійці. Наприклад, самогубство у 1907 році доведеного голодом до відчаю робітника-активіста Пригари, який утік від репресій поліції з Росії до Парижа, а там партійне керівництво за команди Леніна відмовило йому в допомозі: партія, мовляв, не благодійна організація. Самим мало… Цей приклад яскраво ілюструє одну таємну пружинку у внутрішньому механізмі партії РСДРП(б) – контроль над фінансами давав контроль над усім «цінним партійним майном», як називав професійних революціонерів Володимир Ілліч. Професійний революціонер – це професійний нероба. Єдиним засобом його існування є «зарплатня», що її видають партійні вожді. Доки ти слухняний – доти тебе годують. Якщо ти ще й відданий холуй лідера одного з угруповань всередині партії (а їх було кілька) – ти не просто смачно їстимеш, ти житимеш у Парижі або на чарівному острові Капрі, або на альпійських курортах Швейцарії. А якщо ти «не вписуєшся», або стаєш непотрібним, то тобі залишається одне – як нещасному Пригарі, з мосту сторч головою у Сену.

Партійну касу до 1917 року чіпко тримав у своїх руках Ленін. Причому ніхто, крім 2-3 особливо довірених (наскільки він взагалі був здатен довіряти), навіть не знав, скільки там було грошей. Наївну революціонерку Олександру Михайлівну Калмикову, яка зароблені викладанням невеличкі свої кошти давала на видання газети «Іскра», Володимир Ілліч попереджав, аби та не розповідала «учасникам справи», скільки вона реально передала грошей. Що вже казати про більш значні суми, у т. ч. від «експропріацій» та пожертв підприємців. Та ми відволіклися. Отже, боротьба існувала завжди. Після здобуття влади у Росії та по мірі її укріплення, боротьба переростала у невидиму для стороннього ока, але напрочуд криваву гризню. Бо на кону були значно більші ставки, ніж якісь жалюгідні сотні тисяч рублів. І головне – влада над стомільйонною країною, яка відкривала такі можливості, що аж дух перехоплювало. Скажу одразу: йдеться не про опозиційні групи на кшталт «лівих комуністів» або «воєнної опозиції» – партія завжди відрізнялася різноманітністю бачення політичних, соціальних, економічних шляхів. Йдеться саме про міжособистісні стосунки та підкилимну конкуренцію. Аж до осені 1918 року влада Леніна в партії не була абсолютною і йому доводилося зубами гризтися за першість. Одного разу, опинившись у небезпечній меншості й на краю того, аби позбутися влади, він був змушений звернутися по допомогу до німців – про це ми ще поговоримо. На початок 1918 року між більшовиками встановилися три центри влади: Ленін, Троцький, Свердлов. Стосунки між ними були складними. І біля кожного з них існував власний «загін». З цієї «трійці», так би мовити, «наймолодшим» був Свердлов. Він увійшов до «ближнього кола» Леніна відносно недавно. Але з весни 1917 року, завдяки видатним організаторським здібностям (саме він організував знаменитий курінь під Сестрорецьком, де з охоронцями переховувався Ленін, звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини) та крутим зв’язкам, Свердлов набував усе більшої ваги й на весну 1918 року став третім (а можливо, навіть і другим) в неофіційному істеблішменті РКП(б). Троцький до певних часів жив з Леніним майже душа в душу. Але з лютого 1918 року (спусковим гачком став Брестський мир) вони почали дрейф один від одного. Як практик і організатор, Лев Давидович поступався Володимиру Іллічу і тим паче Якову Міраїмовичу, проте був неперевершеним базікалом й через те мав безліч прихильників. Окремішньо стояв Сталін. На той момент він ще не мав абсолютно жодної ваги серед «монстрів» і до його «війська» входили поки що мало відомі широкому загалу люди. Проте Йосип Віссаріонович пильно стежив за подіями, чутливо реагував на найменші зміни у владному ареопазі й поступово просувався вперед. Ну, і міжособистісні стосунки, так би мовити, на рівні емоцій. Сталін ненавидів Троцького і це почуття було взаємним. Свердлов ненавидів Сталіна ще з часів заслання, коли той назвав свого собаку Яшкою. Дзержинський ненавидів Зинов’єва, Каменєва, Троцького і Радека, обережно дружив зі Сталіним і одночасно лизав п’яти Леніну. Зинов’єв і Каменєв ненавиділи Сталіна, підтримували Леніна, котрий у свою чергу їх недолюблював. Бухарін був дуже наївним і його використовували у своїх інтересах усі, кому не ліньки. Особливо старався Сталін. Троцький та Ленін були буквально закохані один в одного, через що Троцького ненавидів Свердлов, який претендував на роль «сірого кардинала» при Леніні, а Радек не любив і зневажав Сталіна. Така собі залізна діжка з пацюками. Звичайно, у будь-якій спільноті, а особливо політичній, існує конкуренція, а відтак інтриги, підступи та підлість різного рівня. Але диктатура, на відміну від демократії, нехай і обмеженої, як наприклад, останні роки Російської імперії, не має політичних ліфтів. За диктатури виживає той, хто має ікла більші, а совість меншу. За диктатури більшовиків, які на відміну від інших, подібних собі, не були обтяжені жодними моральними принципами, ікла були найнеобхіднішим інструментом виживання.

Першою серед відомих більшовиків жертвою у цій підкилимній боротьбі став Мойсей Маркович Гольдштейн (Володарський). За офіційною версією, його ненавиділи есери за закриття газет і фальсифікацію виборів до Петроградської ради. Вони ж його й убили. Сталося це буцімто так. Володарський їхав на Обухівський завод проводити мітинг. Дорогою в його машині закінчився бензин і Володарський пішов далі пішки. У Прямому провулку за каплицею його вже чекав з револьвером бойовик есерів – робітник Микола Сергєєв. Пізніше на «процесі есерів» він у вбивстві зізнався. І його одразу «прибрали». Але виникає кілька запитань. Перше: яким чином бойовик міг знати, що в машині закінчиться пальне? Друге: чому не було проведено повноцінного слідства? Третє: чому свідчення водія Володарського купи не тримаються й виглядають, як казав Володимир Ілліч, «архідивно»? Навряд чи з простреленим серцем