Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
Голос чесного патріота! Скільки горя, трагедії зазнали чеченці! Скільки безневинної крові, скільки сліз розпуки пролилося! Скільки насильств, наруги здійснено над безневинними людьми, що мали одну біду — народитися на власній землі!
Каральний меч Москви… Він сіяв розбрат і горе народам. Він був жорстокий, безжалісний, лютував над полями, знищував міста і села, а людей переселяв у дикі сибірські простори. Так було з поляками після січневого повстання у ХІХ ст., а у ХХ ст. той меч придумав для них Катинь…
Спеціалісти з попсової літератури Микола Бурляєв і Володимир Орлов виліпили незграбну модель Пушкіна, який в розмовах з Миколою І виступає більшим монархістом, аніж сам монарх, ненавидить «безбожника Вольтера. Багато нашкодив він, і не тільки в Європі»2.
Устами тих літераторів він виголошує заполітизовані тези про кавказькі народи, поляків, українців — тези, далекі від образної художності. Це тенденційно-провокаційні балачки ярмаркового штибу.
Пушкін повчає монарха: «Там, на Кавказі, ненавидять росіян, і не дивно — ми витіснили місцеві племена з багатих пасовищ [...]. Немає іншого способу їх придушити, поки ми їх не роззброїмо, як роззброїли кримських татар [...]». I говорить далі, що є засіб, який дасть змогу зблизитися з ними: «Це — проповідь Євангелія, населення Кавказу дуже недавно прийняло магометанське віросповідання. Кавказ чекає на православних місіонерів».
З Пушкіна виліпили ікону — символ царелюбства, імперського дорадництва. Його балаканина з царем про поляків — расистські перли на кшталт народоненависництва:
«Так, поляки хочуть незалежності, не розуміючи того, що географічне розташування їхньої країни — між Росією і Заходом — робить Польщу, незважаючи на її честолюбні наміри, заручницею тієї або іншої сторони. Бунтівливі керівники забувають про те, що і поляки, і росіяни — слов’яни і що незалежність Польщі віддасть насправді польський народ на послуги Франції або Англії, яким Польща потрібна як засіб тиску на Росію»3.
Перли — та ще які! — в тлумаченні українства — це вже устами Миколи І під час зустрічі з Пушкіним на алеї Літнього саду:
«Твоя поема «Полтава» — шедевр, а ти знаєш, що Петро Великий — мій герой! Вірші «Полтави» чарівні, це так гармонійно, як «Іліада» Гомера. І, до речі, ти на прикладі гетьмана України Мазепи, що зрадив Петрові, вказуєш на долю тих, хто прагне піти його шляхом...»4.
Майстри попсової кіносценарної технології геть заполізитувалися. Але подібна заполітизованість була і є часткою виховного процесу, вона проектується сучасними політиками, в дусі більшовицьких традицій, на усю могуть російської культурно-мистецької креативної ініціативи. Підпорядкувавши в своїх далекоглядних цілях літературу і мистецтво, політики через них виголошують антизахідні, в тому числі антиукраїнські, постулати, здійснюють суттєву для імперської психології стратегію тиску і залякування збройною силою.
Відомий російський письменник Володимир Солоухін (1924–1997) останній роман «Чаша» присвятив російській еміграції, що була приречена на вимирання й забуття, — тій еміграції, що в особах І. Буніна, О. Купріна, К. Коровіна, І. Шмельова та багатьох інших — серед них вчені, письменники, артисти, композитори — явила світові яскраві сторінки в галузі культури. Він захищає російську еміграцію й відзначає її заслуги, робить їй компліменти. Захисник ідей російської держави, письменник правдиво описує страхіття й горе, що принесли російському народові більшовики й революція.
Більшовики також перебували в еміграції, але на німецькі гроші, до 1917 р., оці, що жили в Лонжюмо, — як же їх він, Солоухін, не любить, не терпить, не сприймає, цю групку «кількох російських змовників, екстремістів, майбутніх злочинців, руйнівників і катів Росії, коли справжньою російською еміграцією ще не пахло»5. Як російський державник, він пише про серце Росії — Москву, Троїцько-Сергіївську лавру, про могутню Волгу, давній Новгород, Петербург, — і ці сторінки перейняті історичною правдою. Але пише, як на нього, і про «частку Росії», яка історично завжди була Україною, і в такому сенсі, очевидно, для нього було зрозумілим: «Київ — мати міст російських з його Софією і пам’ятником Володимиру-Хрестителю над Дніпром»6. — Стоп! Бо Київ — це вже наша українська парафія з усім історично-культурним минулим, що в ньому було в часи Русі і до Русі, в період сарматсько-скіфсько-половецьких кочових міграцій, і далі в глибину, у прачаси відкритої Хвойкою трипільської культури. Бо Київ немає ніякого відношення ані до Мурманська, ані до Уралу, навіть до Костроми. Солоухін не навчився відрізняти історичну правду від історичної легенди, як і кожний росіянин, що продукує власний патріотизм у такому ключі. Повчитися у Володимира Солоухіна, однак, треба любові до своєї віри, батьківщини, культури, зрештою престолу і монархії.
Історичне коріння сучасного імперського мислення Москви, що говорила в історії мовою крові, а не логічних доводів, трималося на логіці примусу і диктувалося загарбницькими інстинктами. Меркнуть будь-які злочини перед кривавими страхіттями, до яких спричинилися керманичі каральних клоунад з Москви, і це є непрощенний історичний гріх більшовизму-комунізму, що мав спокусу серйозно твердити про свою месіанську роль в історії людства ХХ ст.
Гріх Москви іще в тому, що вона виховувала, пестила і нацьковувала на людей катів з національних республік, грала на їхніх амбіціях і спритно витягувала одних на поверхню піраміди з болота житейського соціалізму, а інших приречено зіштовхувала з цієї піраміди в прірву пролетарського інтернаціоналізму через залпи звинувачень у буржуазному націоналізмі, шпигунстві тощо — залпи ідеологічних атак і залпи зловісних пострілів у катівнях.
Про злочини верховодів Кремля сьогодні люблять замовчувати, мовляв, пощо ворушити старе історичне сміття. Й така настанова, по суті політична профанація, вигідна, бо за нею приховують істинні наміри, задавнені загарбницькі цілі. У сучасному цивілізованому житті політика карального меча не є зручною і вигідною, тому правду про неї неохоче вияснюють.
Сучасний постбільшовицький Кремль перейняв від попередньої звироднілої епохи звички, що видають його натуру хижака, який кожної миті вишукує жертву. Україна у нього постійно в пам’яті як мета.
…Прочитаймо спогади об’єктивного літератора Ігоря Дєдкова (1934–1994) з Костроми про події в Польщі початку 50-х рр., — сьогоднішні «оплакування» у
