Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Тепер ми маємо дещо заглибитися в реалії Української Держави, оскільки Гетьманат Скоропадського — це поки що єдиний прецедент у новітній українській історії, коли влада була консервативною, а пріоритети — ринковими, коли приватну власність уважали основою цивілізації, глава держави за характером був лібералом, розмовляв російською, але популяризував і впроваджував українську та ще й намагався вибудувати правовий і, до того ж, традиційний для української історії устрій з опорою на козацький стан земельних власників. Зважаючи на реалії 1918 р., кожен пункт зумовлював багато проблем, тому життєвий вік останнього Гетьманату був коротким. Але цей феномен заслуговує на увагу.
Установлення влади Павла Петровича Скоропадського, що тривала лише 26 тижнів, породило значну кількість конфліктів, які в різних формах тривають донині. Історія визвольних змагань 1917—1921 рр. свідчить (з певною мірою спрощення) про наявність у тодішній час лише двох форм національної державності у Великій Україні — УНР (у двох «іпостасях» — Центральної Ради і Директорії УНР) і Української Держави гетьмана. Оцінки й тлумачення цих двох форм національної державності постійно змінюються в міру зростання нашого досвіду сучасного державотворення. Якщо на початках Незалежності непохитними були симпатії до Центральної Ради та її лідера Михайла Грушевського, то згодом ваги інтелектуальної «моди», здається, зрушили в бік гетьмана. Але це — в істориків. А для загалу всі останні десятиліття провідні персонажі тієї доби є відомими хіба на прізвище.
«УНР проти Гетьмана» чи «Гетьман проти УНР» — це не тільки абстрактна наукова суперечка. Це конфлікт двох світоглядів, яким складно порозумітися і домовитися між собою. Наприклад, часто замість дещо розпливчастого терміна галицького походження «Визвольні змагання» уживають термін «Національна революція» або «Українська революція 1917—1921 рр.». Певною мірою це справедливо, тому що революція і революційна політика мали місце. Але що ж тоді робити з Гетьманатом, який, безумовно, був контрреволюцією і реакцією стосовно демократичних і соціалістичних прагнень УНР (щоправда, переважно в соціально-політичному, а не патріотичному сенсі) і, відповідно, має із цієї схеми випадати? Але, з іншого боку, чи слід ототожнювати процес націєтворення і держави лише з революційними перетвореннями? Згадаймо, що дійсна «революція» Хмельницького за своїм обґрунтуванням і споконвічним змістом слова була контрреволюцією (тобто відновленням колишньої справедливості, «відновлення вольностей»). А от за наслідками вона стала революцією, зламавши адміністративну систему й соціальну структуру Речі Посполитої на Наддніпрянщині.
Ми зараз маємо лише на 25 років більший досвід побудови своєї держави, аніж українці 100 років тому, щоправда, без наслідків світової і російської громадянської війни, але будь-хто й сьогодні розуміє значення стабільності держави для створення життєздатного національного організму. У цьому сенсі Помаранчева революція 2004 р. або Революція гідності 2013—2014 рр. теж були «контрреволюцією», бо основною вимогою було відновлення свободи, утиснутої «старою владою». Економічні та зовнішньополітичні пріоритети «ідеології» двох наших останніх революцій теж були цілком ліберально-консервативними — у широкому розумінні цього терміна.
Гетьман Скоропадський прагнув до певної консервації, стабілізації європейських цінностей власності, права і порядку, але досяг (якщо досяг) їх ненадовго; уенерівці ж жадали справжньої Революції — і отримали її у всьому, ставши черговими зі «з’їдених» нею своїх дітей. Адже потужність і популізм більшовицької революції були масштабнішими, і в сенсі радикалізму уенерівці зазнали поразки.
Такі суперечки й конфлікти, перенесені в сучасність, мають і інший бік: дискусії щодо питання, яка з «команд» 1917—1921 рр. була правою в принципі, припускають, що може бути якась панацея, один-єдиний дієвий рецепт утворення незалежної, самостійної, соборної держави. І ефективність цього рецепта не залежить від того, у якому році, місяці, у якій політичній місцевій і світовій кон’юнктурі це відбувається та які дійові особи це здійснюють. Але так, на жаль, не буває, оскільки політика — мистецтво можливого.
А в кожен конкретний час обсяги цього можливого різні. Говорячи простіше, і УНР, і Українська Держава — породження тодішнього українського «національного» (у найширшому сенсі) духу, політичної культури, соціуму, ментальності. І як би не відрізнялися їхні «концепції», їх проектували на один і той же народ, а відбувалося це в майже однаково ворожому оточенні. Критики Грушевського, Петлюри, Скоропадського часто забувають, наскільки швидко в ті роки все відбувалося, як надзвичайно сильно тоді стиснувся час. На вивчення цих бурхливих 3—4 років в українських школах і вишах нині відведено стільки ж навчальних годин, скільки на яке-небудь «звичайне» століття епохи Середньовіччя. І мало хто з тодішніх політиків міг би впевнено стверджувати, що саме він «рухає» події, а не вони тягнуть його в невідомому для нього напрямі. І навряд чи хтось колись зможе, наситивши комп’ютер нескінченним обсягом історичної інформації, побудувати логічну і внутрішньо прогнозовану модель того, що відбувалося у Східній Європі в 1917—1921 рр.
Але повернемося до гетьмана. Критика на адресу Павла Скоропадського зазвичай концентрується навколо двох проблем: 1) він незаконно захопив владу й став маріонеткою окупаційної німецької влади; 2) він установив антидемократичний диктаторський режим і проводив антинародну й антиукраїнську політику. Підстави для звинувачень, звичайно, є: усунення Центральної Ради від влади легітимним актом не назвеш; німецька окупаційна влада, справді, істотно впливала на політику Української Держави; під час правління гетьмана поширився народний повстанський рух, спричинений соціальною політикою уряду та реквізиційно-репресивними діями австро-німецьких союзників; Грамоту про федерацію з Білою Росією, підписану Скоропадським під кінець перебування при владі, дійсно можна вважати кроком назад у справі української незалежності.
Однак тут постає інша проблема — «демонізація», або зневажливе ставлення до особистості Скоропадського, однаково притаманна як противникам гетьмана з українського лівого табору, так і російським монархістам, а також радянсько-російській історіографії загалом. Постає питання: так на чий же млин лив воду цей «політичний перевертень»?
Справа з «маріонеткою окупантів» має дуже простий вигляд: майбутній гетьман народився у Вісбадені (Німеччина), можливо, мав постійні германофільські симпатії і в 1918 р. вирішив полегшити життя своїх німецьких друзів в Україні. Проте насправді Німеччину й німців Павло Скоропадський знав набагато гірше, ніж Англію чи Францію (він усе життя був франко- та англоманом); сумнівні також його германофільські настрої після чотирирічної участі у війні з Центральними державами, на якій генерал Скоропадський був одним із яскравих воєначальників російської сторони (за щось же його цар золотою зброєю нагородив?); якщо в еміграції гетьман був змушений залишитися жити в Німеччині (оскільки вона не забувала колишніх союзників), то свого сина Данила він згодом відправив до Великобританії, до якої мав симпатії давніші, ніж до Німеччини. Та й, урешті-решт, не Скоропадський же запросив німців в Україну, чудово знаючи їхні плани щодо розв’язання продовольчої проблеми за рахунок УНР, — бо Брестську угоду підписував усе-таки не він. Це був наслідок політики Центральної Ради.
Як свідчать дослідження, зіткнувшись із реальною ситуацією в Україні й нездатністю (і, будемо відверті, небажанням) Центральної Ради виконати всі взяті на себе зобов’язання через її «адміністративну неспроможність», німці опинилися перед вибором: або змінити статус України — із країни формальної союзниці
