Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

«23 червня 2004 року Королівству Нідерланди була передана частина колекції Ф. Кенігса (139 рисунків і 3 гравюри). Ця передача була здійснена в односторонньому порядку всупереч моїм переконанням, запитам депутатів Верховної Ради України, негативному ставленню науковців, громадськості до такого рішення.

Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України послідовно відстоювала позицію про здійснення передачі колекції Кенігса за умови взаємної реституції — повернення в Україну нідерландською стороною двох малюнків А. Дюрера «Кінь» та «Мадонна».

Переміщення зазначених культурних цінностей на паритетних умовах відповідало б дорученню Президента України Л.Д.Кучми, Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», Угоді між Україною і Королівством Нідерланди про культурне співробітництво від 18 липня 1996 р. щодо взаємного сприяння у справі розшуку культурних цінностей, переміщених під час та внаслідок Другої світової війни.

Інформую, що я звертався до Президента України Л.Д. Кучми з пропозицією про дотримання принципів взаємної реституції (лист від 19.03.04 № 28/137).

Вважаю, що ініціатива посадових осіб по здійсненню передачі Нідерландам колекції Кенігса в односторонньому порядку є порушенням ст. 5 Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Така акція принижує українську національну політику, авторитет нашої країни, порушує політичні інтереси нашої держави.

Голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії мистецтв України

О. Федорук».

Несподівано болісним був офіційний самовідвід досвідченого дипломата Антона Бутейка — відмовився виконувати функції посла держави, бо не мав довіри до її гаранта: за таких несприятливих умов здійснення міжнародної політики ігнорується праця української дипломатії.

Росло незадоволення серед населення, відверто, без страху лаяли Кучму і його лакеїв-прибічників… Просочувалися хвилі опору через опозиційну напівлегальну пресу, яку поширювали у завулках, біля під’їздів, в електричках, у метро… Кучма закручував гайки: усім рекомендувалося йти в одній шерензі, офіційні мас-медіа (а вони поступово перетворилися на одностандартні гучномовці, за винятком «Літературної України», «Сільських вістей», « Українського Слова», «України молодої», популярного тижневика «Дзеркало тижня»), як у брежнєвські часи, кадили фіміам «процвітанню економіки, народного добробуту».., — ніби зростали пенсії, заробітна платня, але, випереджаючи їх, піднімалися ціни за комунальні послуги, на ринках, у продуктових магазинах; поступово, немовби непомітно, але невблаганно методично зростали податки, і це відчувала кожна родина, кожна жінка, на плечі якої лягли домашні турботи… Колесо економіки невблаганно котилося до прірви.

Вибух народного гніву, велетенський протест скривджених, обманутих, незадоволених автократичним режимом стався — це мало прийти, здійснитися, вибродити. І це відбулося — в єдиному пориванні, клекоті багатомільйонного народного опору увійшло в історію як Помаранчева революція!

Революція винесла на рамена політичного життя ім’я Віктора Ющенка. Революція зробила це ім’я символом, надією, вірою й любов’ю — і найпалкіше цю помаранчеву зорю сприйняла юнь, прекрасна золотоока юнь України, що злетілася птахами з усіх куточків на київський Майдан; ця помаранчева юнь свою симпатію й довір’я принесла на вівтар безкровної революції через ім’я Ющенка.

Над Майданом у листопадово-грудневі дні летіло, неслося луною через гори і долини, моря і океани скандоване дзвінко-весняно: Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Майдан ознаменував початок нового життя в Україні! Він метафоризував агонію режиму Кучми і його звироднілої команди.

Прокотилося над мільярдним людом планети київсько-українське з Майдану, помаранчеве, усміхнене, гостинне, виношене з добра до людей — сусідів близьких і далеких, нове, на новітніх стандартах мислення настояне, оте демократично нове життя!

Події заторкнули і пронесли ідею політично-культурних відносин офіційного Києва і Москви. Що є домінантою внутрішнього і зовнішнього життя незалежної України? Насамперед ставлення до неї Росії як близького сусіда. Кордон між Україною й Росією — це тисячі кілометрів. Що несе той кордон народам України й Росії — симпатію, довір’я — або підозру, непевність? Мало кричати на Красній площі: «У нас спільні корені… мої предки з України…» Якими є оті волання: щирими, добросусідськими чи, в догоду Кремлю, політичними гаслами, жуйками популістів, залежно від хитання політичної амплітуди чи ваги на економічному канторі?

Століттями сфальшивлене тривало те — «Ми — брати», «старший» крутив-вертів «молодшим», як хотів; якщо не подобалося те «братство» «молодшому», скручував його «старший» в баранячий ріг.

У «молодшого» віками відбирали його генетичну пам’ять, змушували жити за законами, ствердженими у Кремлі «старшим»; вивищував той «старший» своє верховенство, а як хто не сприймав такої фальшивої гри і не мирився з наругою над його вітцівщиною чужинців, тоді «старший» вишкірював свої вовчі зуби. Чимало сторінок написано про цю московську «любов», чимало настраждалися від цієї «любові» на українській землі. Прослалася ця «любов» у сибірських нетрях сотнями тисяч патріотів — діячів культури у ХVІІІ—ХІХ ст., а у ХХ ст. — мільйонами жертв української інтелігенції — від мордовських до магаданських концтаборів, — колючими дротами і розсипом вишок з вартовими скрутився тернистий той шлях.

То чи треба пам’ятати про кров безневинно убитих мільйонів українців, а може, в ім’я «любові» забути про цю кров, що рікою лилася по нашій землі?

Яким чортополохом лицемірства треба обрости, щоб забути, яничарським димом себе обкадити, щоб вивітрити думку про наругу над українським народом — селянством, у першу чергу, та інтелігенцією? У тому Кремлі, який у ХХ ст. намагався довести, що він святіший од папи римського, — для українських селян, робітників та інтелігенції людиноненависні Ленін і Дзержинський придумали форму фізичного і морального знищення — концтабори. Потім цю науку від них перейняли у 30-ті рр. німецькі нацисти, що стали послідовними учнями більшовицьких вчителів. Але про цю науку в Московитії не люблять згадувати.

Нацизм людство засудило — більшовизм досі не засуджений, і в цьому основа трагізму суспільних перипетій ХХ ст. Історична помилка Заходу полягає у тому, що він до кінця не усвідомив механіки кривавого експериментування представників однієї нації («старшого брата») над іншою нацією («молодшим братом»). Адже більшовицький експеримент бумерангом заторкнув