Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
Пам’ятний знак, поставлений вже у 90-ті рр. товариством «Меморіал», нагадує при тім, що тут були убиті і закатовані мученики репресивної тоталітарної системи, яка жила за вказівками з Кремля і Луб’янки.
Зрештою, постріли лунали на усіх просторах СРСР. Гинули представники усіх професій, в тому числі військові: «з п’яти Маршалів Радянського Союза троє були розстріляні. Із 16 командармів загинули 15; з 67 командирів корпусів — 60; із 169 командирів дивізій — 136; із 397 командирів бригад — 221; із чотирьох командирів флоту загинули усі; із шести командирів 1 рангу загинули усі; із 15 командирів 2 рангу загинуло 9. Були арештовані й розстріляні тисячі командирів полків, батальйонів, ескадронів та рівнозначних їм», — цифри історика і письменника Дмитра Волкогонова з нарису «Маршал Ворошилов»4. Енкаведисти розстрілювали, мучили військових, а військові, що вціліли, поповнювали ряди енкаведистів, — колесо катівень набрало обертів і не мало зупинок. Так тривало до самої смерті Сталіна — одного з найбільших катів людства… Через якихось десять років після того, як Вождь сконав, колесо було запущене знову, на той раз з волі КДБ воно закрутилося по мордовсько-сибірських концтаборах…
Насильство над чеченським народом, описане у праці Олександра Автарханова, — це замовчувана сторінка в житті майстрів геноцидної справи5. Москва викохує лужкових, а лужкови роблять криваві експерименти над народами!
Немало правдивих сторінок написано про страждання корінного татарського народу в Криму, особливо за Сталіна, а також до нього, бо боротьбу з «татарським буржуазним націоналізмом» започаткували за часів Леніна. Жорстоко переслідували послідовників просвітителя Ізмаїла Гаспринського6.
Цілий народ острова був оточений армією енкаведистів і вивезений у травні 1944 р. за одну ніч у товарняках у невідомі краї на вимирання — на північ, схід, де жорстока зима, і в Середню Азію7. Десятки тисяч безневинних татар були приречені на голодну і холодну смерть. Винищення маленького народу здійснювалося з садистською жорстокістю, і цьому є численні офіційні свідчення енкаведистських служб. Братню підтримку татарам подав узбецький народ, — і те впродовж десятиріч їхнього вигнання робилося щиро й дало татарам змогу вижити і самоствердитися. Як вважає дослідниця проблеми геноциду татарського народу Гульнара Бекирова: «Роки заслання були найжахливішими в житті народу. Порядок відносин з спецпереселенцями був законодавчо закріплений Указами Президії Верховної Ради СРСР 1945 і 1948 рр. Відповідно до цих документів життя спецпереселенців було зведене до важкої фізичної праці в місцях спецпоселень, з повним закріпленням за ними спецкомендатур — адміністративних органів влади на місцях»8.
Страждання татарського народу впродовж десятиріч не бралися до уваги. Не цікавили вони нікого: ні московських бонз, ні совєтологів на Заході. Лише з отриманням незалежності Україна повернулася обличчям до кримськотатарського населення. Зрештою, вільна незалежна Україна принесла усім національним меншинам, в тому числі татарам, свободу. Росіяни, поляки, болгари, німці, вірмени, євреї, угорці, чехи та інші етноси були зрівняні у правах конституцією, іншими законодавчими нормами9. Роз’яснилося, розвиднілося… та не зовсім, бо далі в Криму Москва культивує шовінізм, расизм, ненависть до усіх етносів, окрім росіян, бо далі в Криму, безпардонно втручаючись в інтереси сусідньої їй держави, Москва безцеремонно веде антиукраїнську пропаганду.
Дії сучасної Москви нагадують дії фашистського Берліна напередодні 1939 р.: тоді безпардонно поширювалися ідеї про армійське месіанство, тепер «месіанство московське» багатьом затуманює розум.
Послухаймо, вчитаймося в слова фюрера Гітлера, мовлені з арійською відвертістю 22 липня 1942 р. у «Вервольфі» — його ставці в районі Вінниці, де цинізм, садизм, відверта ненависть до слов’янства поєдналися, а на практиці реалізовувалися в масовому знищенні людей, що працювали над спорудженням «вовчого лігва», справді вовчого, бо масові вбивства безневинних були основою системи біснуватого… Отже, цинічно відверто 22 липня 1942 р. пролунали слова Гітлера якраз у «Вервольфі»: «Надзвичайно важливо стежити за тим, щоб будь-яким чином не пробудити у місцевому населенні почуття власної гідності. Тут належить бути особливо обачним, адже саме її повна відсутність і є однією з головних передумов нашої роботи». І далі з тим самим цинізмом, неприхованою ненавистю: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не надто сильно розмножувалися…»10.
У Сталіна були однакові з Гітлером засади цинізму: він сам особисто стежив, аби в українства знищити «почуття власної гідності», прищепити почуття меншовартості, виховати рабське запобігання перед величчю Москви. Фактично народ привчали до феодальної покори: авторитарне слово з Москви у будь-якій ділянці реального життя виглядало як слово безапеляційно істинне. Потім достойні учні, послідовні сталіністи-практики придумали теорії про «єдиний радянський народ», і треба було пережити націям цю брехню! А нинішні політикани-циніки та дехто в Україні спекулюють на московських почуттях державної двомовності, московській потребі прозорих кордонів (читай: контрабанди, протизаконної міграції)… циніки, політичні авантюристи, лицедії з провінційних театрів, дзюганови-симоненки: що гірші для них справи в нашому домі, то більший вереск зчиняють: «ми за соціальну справедливість». Плачуть вони, звісна річ, за традиціями гулагів, обманюють більшовицькими гаслами про соціальну «рівність і справедливість». Як оскомина їм — незалежна, вільна, щаслива, соціально рівна Україна!
Сьогодні лунають волання шовіністів про насильницьку українізацію в нашій державі, ведеться войовнича наступальна пропаганда проти суверенітету України в ім’я «етнічної російської карти», різні підозрілого типу товариства, організації здійснюють розкол суспільства, що аргументовано довів А. Погрібний у статті «Чи браття «братья славяне?», стверджуючи, що «українські товариства на російській землі, як і національне відродження українців у самій Україні — неприпустимо… перші ж кроки у напрямкові все ще відсутньої на сьогодні допомоги українцям у Росії — це державна небезпека, це — сепаратизм»11. Політики різного рівня в ім’я своїх амбіцій, з розрахунком на майбутні вибори до Верховної Ради України розколюють суспільство, брехливими заявами провокують неспокій у державі, фактично виступаючи зачинателями дестабілізації в регіонах, відверто ігноруючи Конституцію й закони України.
На тлі войовничих антиукраїнських гасел, антидержавної символіки засівається бур’ян слов’янського панславізму, який в умовах перехідної пострадянської ситуації розквітає у вигляді московського «слов’янського базару». За своєю прихованою суттю ця відчайдушна спроба
