Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Упорядковуючи збірник “Між історією й політикою”, автор вніс у текст невеликі зміни порівняно з газетною публікацією.

Іван Лисяк-Рудницький писав цю статтю як доповнення до “Інтелектуальних початків нової України” з метою “підхопити, так би мовити, формальні моменти у нашому 19 ст., що творять його “кістяк” (лист до невстановленого адресата (Миколи Шлемкевича?), Філадельфія, 10 грудня 1958 р., box 34, file 763). Друкується за останньою авторською публікацією (“Між історією й політикою”. — С. 63–75).

64

Рецензія на книгу Юрія Лавріненка “Василь Каразин — архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973”. (Мюнхен: Сучасність, 1975). Друкується за виданням: Лисяк-Рудницький Іван. Каразин і початки українського національного відродження // Сучасність. — 1977. — Ч. 11 (203). — С. 78–97.

65

Юрій Лавріненко (1905–1987, псевдонім — Юрій Дивнич) — український поет, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Народився на Київщині в селянській сім’ї. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1930). Навчався в аспірантурі київського інституту літератури ім. Т. Шевченка (1930–1932, науковий керівник О. Білецький), після закінчення якої захистив дисертацію про український епос. Автор літературно-критичних нарисів про В. Еллана (Блакитного) (1929), В. Чумака (1929), П. Тичину (1930). У 1932–1933 рр. — працював у газеті “Вісті ВЦВК”. 1933 р. заарештований ДПУ, перебував ув’язнення у таборах в Норільську 1935–1939). У 1939–1941 рр. — на “вільному засланні” на Північному Кавказі без права відвідувати Україну. Після окупації німецькими військами Північного Кавказу (1942) перебрався в Україну. У 1945–1947 рр. жив в Австрії, з 1947–1950 р. — у Німеччині. У 1950 р. перебрався до США. Редактор “Українських вістей” (Новий Ульм, 1948–1950) та “Літературно-Наукового Збірника” (Нью-Йорк, 1952). У 1955–1958 рр. разом з І. Кошелівцем редагував “Українську літературну газету”. Автор близько 300 публікацій, у т. ч. бібліографічного збірника “Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917–1953” (Vol. 1–2, 1953); антології “Розстріляне відродження Антологія. 1917–1933. Поезія-проза-драма-есей” (1959); книжки “Василь Карамзин — архітект відродження” (1975); збірок статей “Зруб і парости” (1971); “Чорна пурга та інші спогади” (1985).

Іван Лисяк-Рудницький співпрацював з виданнями, редактором яких був Юрій Лавріненко. Водночас, їхня співпраця доповнювалася полемікою, яка інколи набирала дуже гострих форм (див, наприклад: Лавріненко Ю. Нещастя з Каразином (Вимушена репліка) // Сучасність. — 1977. — N 11 (203). — С. 98–101). Полеміку викликали не стільки розбіжності в поглядах, скільки різниця темпераментів. “З Ю. Лавріненком у мене певна “психологічна неспівзвучність”, — зізнавався Лисяк-Рудницький у листі до Євгена Маланюка від 24 липня 1958 р. (box 34, file 763). Як писав Іван Кошелівець, “Юрій Андрійович [Лавріненко] був найвищим авторитетом, але [...] для середньо розвиненої верстви читачів [...] Люди, здібні мінімальною дозою критицизму темперувати свої захоплення, не могли не помічати небезпеки некритичного замилування образно блискучим стилем Лавріненка. Йому властиве було захоплюватися кожною темою, яку він обрав об’єктом свого дослідження, і в цьому стані його заносило, і він часто перебирав міру. Приміром, коли він заходжувався коло теми Каразина, то цей останній в його очах виростав не менше, як на “архітекта відродження”. Коли ж добрий знавець історії України Іван Лисяк-Рудницький висловив у дописі до “Сучасності” застереження проти надмірного перебільшення ролі Каразина, Юрій Андрійович так темпераментно відповів йому, не без певної дози демагогії.., що середньоінтелектуальний читач напевно став на стороні Лавріненка, хоч повну рацію мав Лисяк-Рудницький.” (Кошелівець І. У дорозі дружби і співробітництва // Сучасність. — 1988. — Ч. 9. — С. 31–32).

66

Юрій Луцький (1919 р. н.) — вчений-літературознавець, близький приятель Івана Лисяка-Рудницького. Його батько — Остап Луцький — разом із Міленою Рудницькою представляв українські політичні партії у польському соймі. Юрій Луцький та Іван Лисяк-Рудницький навчалися в паралельних класах львівської Академічної гімназії. 1937 р. виїхав на навчання до Берліна. Перед початком другої світової війни перебрався до Англії, де продовжував навчання. Під час війни служив в англійській армії. У 1947 р. переїхав до Канади, а в 1950 р. — до Америки. Навчався в Колумбійському університеті (1951–1952), після закінчення якого повернувся до Канади. Професор Торонтського університету. Редактор перших п’яти річників “The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US”, перших двох томів “Encyclopedia of Ukraine”, “Canadian Slavonic Papers”, “Journal of Ukrainian Studies”, літературний редактор “Сучасности” (1956–61). Як англомовний редактор “Анналів УВАН” співпрацював з Іваном Лисяком-Рудницьким у підготовці збірника про Михайла Драгоманова (див. коментар до статті “Драгоманов як політичний теоретик”). З 1976 р. разом з Іваном Лисяком-Рудницьким — ад’юнкт-директори Канадського інституту українських студій. Автор підручників української граматики (1949, перевиданий у 1950, 1958, 1961, 1967, 1977, 1978 рр.), англійської мови для українців (1950), книжок “Between Gogol’ and Ševčenko. Polarity the Literary Ukraine, 1798–1847” (1971); “Literary Politics in the Soviet Ukraine: 1917–1934” (1956); “Whistling in the Dark: A Memoir” (1987); “Keeping a Record: Literary Purges in Soviet Ukraine (1930s): A Bio-Bibliography” (1987). Бібліографію його праць див: In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj / Ed. by E. N. Burstynsky and R. Lindheim. — Edmonton. 1990. — P. 1–8. Автор спогадів про Івана Лисяка-Рудницького (див: Луцький Ю. Спогад про Івана Лисяка-Рудницького // Сучасність. — 1986. — Ч. 3 (275). — Березень. — С. 80–83).

67

“Про предка Василя Каразина по матері, полковника Івана Ковалевського, мовиться, шо по битві під Берестечком він переселився на Слобожанщину (стор. 35). Але трохи вище на цій самій сторінці читаємо, що після смерті Богдана Хмельницького полковник Ковалевський був “опікуном при малолітньому спадковому гетьмані Юрію Хмельницькому, фактично керував державою. Тут якась неув’язка. Битва під Берестечком була 1651 року, а Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Як міг Іван Ковалевський бути опікуном при наслідникові Богдана, коли він уже кілька років раніше емігрував за кордон?” — Насправді в оригінальному тексті рецензованої книжки на стор. 35 йшла мова про брата Івана Ковалевського Семена (див: Юрій Лавріненко. Нещастя з Каразином... — С. 99).

68

“Лавріненко твердить, що Каразин листувався з Шіллером і Гете (стор. 28). Звідки взято цю інформацію?” — Інформацію про листування Василя Каразина з Шіллером і Гете взято зі спогадів його сина, написаних на підставі збереженої ним частини батькових паперів (див: Юрій Лавріненко. Нещастя з Каразином... — С. 100).

69