Міф про шість мільйонів - Девід Хогган

Адміністрація німецьких концентраційних таборів була головним предметом для обговорення на процесі Освальда Поля (Oswald Pohl) у Нюрнберзі 1948 року. До 1934 року Поль був головним скарбничим військово-морського флоту Німеччини, після чого на настійну вимогу Гіммлера він перевівся на службу в СС. Протягом 11 років він був головним адміністративним керівником усього СС. Саме під його відповідальністю концентраційні табори після 1941 року перетворилися на великий промисловий центр. Однак усі показання, які дозволили дати Полеві на його процесі, обмежені сімома сторінками в «Trials of War Criminals before the Nuremberg Military Tribunals» («Процеси над військовими злочинцями перед Нюрнберзькими військовими трибуналами», 1946–1949, vol. 5, pp. 555ff).

Вершиною сарказму на процесі стали слова, сказані Полеві представниками обвинувачення: «якби Німеччина задовольнялася висилкою жидів зі своєї території, позбавленням їх німецького громадянства, вигнанням з державних установ чи будь-якими іншими подібними внутрішніми актами, то жодна держава не мала б нічого проти». Насправді, ще до 1941 року Німеччина була просто завалена протестами й економічними санкціями (особливо з боку США) саме за таке поводження з жидами. Обвинувачення щосили тужилося, щоб довести, що Поль бачив кілька газових камер в Освенцімі влітку 1944 року, однак Поль за кожного зручного випадку заперечував це звинувачення. Доведено, що Поль раніше підписав кілька викривних заяв після того, як його жорстоко катували. Конрад Морґен надав спеціальне письмове свідоцтво про те, що він ніколи не намагався утягнути Поля в бодай якусь спробу знищення жидів. Однак воно виявилося марним, і Поля засудили та повісили. Цю подавлену й зломлену людину на процесі брехливо зобразили сущим дияволом у людській подобі, яким він нібито був усі роки, перебуваючи при владі.

Однак враження, яке Поль справляв на інших людей під час своєї служби, було прямо протилежним. У грудні 1942 року Поль пояснив Гайнріху Хьопкеру (Heinrich Hoepker) деякі з середньовічних уявлень СС, спрямованих проти особистої власності, які походили від традицій Німецького лицарського ордена. Марк Ауґір (Marc Augier) у книзі «Сутінки богів» («Goetterdaemmerung», Freising, 1957) роз'яснив, що СС не мало ні найменшого бажання поширювати ці принципи на приватне німецьке суспільство.

Хьопкер був антифашистом, другом нової дружини Поля. В 1942 році Поль, до цього вдівець, повторно одружився. Хьопкер був провідним масоном у Великій королівській йоркській ложі, а до 1934 року обіймав посаду віце-президента Прусського державного відділу статистики. Протягом 1942–1945 років він неодноразово контактував із Полем. Розмова Поля з Хьопкером, що відбулася в грудні 1942 року, являла першу спробу Поля дати повний опис СС і його функцій помітному антинацистському діячеві. Хьопкер відзначав, що поведінка Поля на цій зустрічі вирізнялася спокоєм і непохитним оптимізмом.

У всіх наступних випадках Хьопкер відзначав, що між Полем і його товаришами по службі зі СС панувала дружня й радісна атмосфера. Навесні 1944 року, під час візиту до Поля, Хьопкер зіткнувся з в'язнями концтабору, які брали участь у спеціальних місцевих роботах за межами території табору. Хьопкер відзначив, що в'язні працювали в неквапливій манері й у невимушеній атмосфері, без будь-якого тиску з боку охоронців.

Хьопкер знав, що Поля не надто хвилювало жидівське питання. Він також знав, що Інспектор анітрохи не заперечував, коли жидівка Анн-Марі Жак (Annemarie Jaques), близька подруга дружини Поля, приходила до них у гості. На початку 1945 року, після кількох місяців близьких і частих контактів з Полем, Хьопкер був повністю переконаний, що головний адміністратор системи німецьких концентраційних таборів був гуманним, сумлінним і відданим слугою своєї справи. Хьопкер був неймовірно здивований, почувши 1945 року про звинувачення союзників проти Поля і його товаришів по службі. Хьопкер зробив висновок, що Інспектор або був повним шизофреником, або нічого не знав про ексцеси, щодо яких його звинувачували.

Дружина Поля відзначала, що її чоловік, незважаючи на негаразди, зберігав незворушний спокій аж до свого візиту в концентраційний табір Берґен-Бельзен у березні 1945 року. Він застав цей табір, що завжди був взірцем чистоти й порядку, в стані хаосу. У таборі лютувала епідемія тифу, яка раптово спалахнула. Ситуація була просто-таки жахливою, і Полеві вкрай мало вдалося зробити за тих безвихідних умов, які тоді спричинила війна. Візит Поля в Берґен-Бельзен припав приблизно на той час, коли, як вважають, померла Ганна Франк. У висліді Поль повернувся до дружини зломленою людиною. Колишня холоднокровність до нього так і не повернулася.

Альфред Зайдль (Alfred Seidl), який відіграв значну роль на Нюрнберзьких процесах, і чий талант адвоката високо цінувався обвинувачами-союзниками, захищав Поля на його процесі. До захисту Поля Зайдль приступив із пристрастю Золя, який намагався виправдати Дрейфуса. Це природно, враховуючи той факт, що Зайдль протягом довгих років був особисто знайомий з Полем. Він був повністю впевнений у невинності Поля за звинуваченням про заплановану участь у бодай якихось акціях геноциду, спрямованих проти жидівського народу. Вирок союзників, що засудив Поля, не змусив Зайдля змінити своє переконання ні на йоту. Він усвідомлював, що обвинувачам-союзникам не вдалося пред'явити жодного вагомого доказу провини Поля.

Загальновідомою є роль Мюнхенського кардинала Фаульхабера в знятті з керівництва концтабору в Дахау звинувачення щодо геноциду проти жидівського народу. Комуністичне видання мемуарів Хьосса вірно вказує, що в 1933 і 1934 роках умови дисципліни в Дахау були суворіші, ніж у Заксенґаузені чи Флоссенбурзі. Це здебільшого залежало від місцевого персоналу, який згодом замінили. Сотні письмових показань свідчать, що під час війни умови в Дахау були спокійні й у цілому гуманні. Приміром, польський підпільник Ян Пєчовяк (Jan Piechowiak) перебував у Дахау з 22 травня 1940 до 29 квітня 1945 р., тобто майже всю війну. 21 березня 1946 р. він дав показання, згідно з якими під час його перебування в Дахау з в'язнями добре поводилися, додавши, що есесівський персонал у таборі був «добре дисциплінований».

Берта Шірочін (Berta Schirotschin), котра працювала в їдальні в Дахау впродовж усієї війни, дала показання, згідно з якими ті, хто працювали, щоранку о 10 годині отримували другий сніданок — і це аж до початку 1945 року й незважаючи на зростання злиднів в Німеччині. Неможливо навіть й уявити, щоб німецькі військовополонені в таборах союзників користувалися подібними привілеями — як під час, так і після війни.

Особовий склад різних німецьких таборів залишався напрочуд ввічливим і терпимим