Іудаїзм і сіонізм - Трохим Корнійович Кічко
Щоб більш вдало використати релігію в інтересах монополістичного капіталу, сучасні сіоністи разом з іншими апологетами капіталізму виступають за посилення ейкуменічного руху, де б іудаїзм посів чільне місце. Ось як про це заявив професор Гольвітцер на церковному з’їзді у м. Кельні в 1965 році:
«В наш ейкуменічний вік… ми не маємо права проходити повз перший і найглибший розкол, який роз'єднав народ божий, повз розрив між іудеями і християнами. Без євреїв ейкуменічне суспільство неможливе. Ми повинні визнати животворну дію слова божого також у іудеїв і домагатися спільного свідчення іудеїв і християн у цьому світі»[95].
Наводячи виступ професора Гольвітцера, Рудольф Пфінстерер супроводжує його таким твердженням: «Ізраїль був колискою ейкумени. Це поняття так щільно пов’язане з Ізраїлем, що ейкуменічний рух одріже себе від свого першоджерела, якщо не перегляне свого ставлення до цього народу». Без Ізраїлю церква, мовляв, «не може повною мірою відчути свій ейкуменічний характер»[96], скерований на захист досить хитких підвалин капіталізму.
Саме для залучення широких мас трудящих євреїв до цього ідеалу — встановлення світового панування — сіоністи висунули шкідливу і брехливу теорію «споконвічного страждання» євреїв в голусі, про те, що відродження «невмирущого єврейського духа» та його носія — єврейського народу відбудеться в Сіоні, де євреї, мовляв, знову здобудуть свою державність, а згодом підкорять собі інші народи. Ця «теорія», а також пропаганда концепції «всесвітньої єврейської нації», ідеї расової чистоти і винятковості євреїв, культивування порочної уяви, ніби кожний єврей в силу свого походження є сіоністом, а народи, серед яких живуть євреї, — антисемітами, кваліфікація кожного антисіоністського виступу як «брудного акту антисемітизму», — все це, за планами сіоністів, має сприяти посиленню потягу маси євреїв світу до переселення в Палестину і створення там «світової єврейської держави».
Щоб не було жодного сумніву, «святе письмо» ще й ще раз нагадує «слова божі»: «Не з вами одними я складаю цей заповіт і цю клятвену угоду. А з ними, які сьогодні тут з нами стоять перед лицем господа бога нашого, і з тими, яких нема тут з нами сьогодні»[97]. Починаючи з міфічних прабатьків — Авраама, Ісаака, Якова — і кінчаючи кожним правовірним іудеєм, єврейський народ на цій підставі вважається «богообраним». Він сам має вірити й повинен інших переконувати в тому, що, коли Ягве поверне євреям всю землю, яку він обіцяв батькам їхнім, увесь світ стане царством іудейських священиків, а євреї — народом святим.
Оголосивши, за Торою і Талмудом, перевагу євреїв над усіма народами не лише в моральному, а й у фізичному відношенні і обіцяючи їм чужу землю, ідеологи іудаїзму, за «святим письмом», повчають віруючих євреїв ненавидіти людей іншої віри і навіть винищувати їх. «Коли введе тебе господь бог твій у землю, в яку ти йдеш, щоб оволодіти нею, і прожене від лиця твого численні народи… які численніші і дужчі за тебе, і віддасть їх тобі господь бог твій і ти поразиш їх, — тоді піддай їх прокляттю, не, вступай з ними в союз і не щади їх… Але вчиніть з ними так: жертовники їх зруйнуйте, стовпи їх сокрушіть, святі гаї вирубайте, а ідолів (богів. — Т. К.) їх спаліть вогнем. Бо ти народ святий у господа бога твого. Тебе обрав господь бог твій, щоб тч був його власним народом із всіх народів, що є на землі»[98].
Ці, як і багато інших місць Тори, виявились компедіумом, настановою для заводіїв сіонізму і для нинішніх ізраїльських агресорів. Адже іудаїзм повчає, що євреї повинні примусити поневолені народи на загарбаних землях працювати на себе як на народ священиків. «І прийдуть іноземці, і будуть пасти отари ваші, а сини чужоземців будуть вашими землеробами і вашими виноградарями. А ви будете зватися священиками господа, служителями бога нашого будуть називати вас. Будете користуватися багатством народів і славитися славою їх»[99]. «Сини іноземців будуватимуть стіни твої…»[100].
Якщо ж поневолені не захочуть підкорятися, Тора вирішує цю проблему коротко, ясно і винятково антилюдяно: «Народ і царства, які не захочуть служити тобі, загинуть, і такі народи будуть повністю знищені»[101].
Що це далеко не пусті слова, які нібито стосуються сивої давнини, свідчить ізраїльська агресія проти арабських народів. Прикриваючись Торою, ізраїльська вояччина чинить нині криваві розправи над арабами на загарбаних землях.
Незважаючи на рішучі протести з боку світової громадськості, на рішення Ради Безпеки від 22 листопада 1967 року з вимогою негайного виведення ізраїльських військ з захоплених ними земель, тель-авівські «яструби» продовжують свою розбійницьку політику анексії, нагнітаючи напруженість на Близькому Сході, гарячково озброюються з американських та західнонімецьких арсеналів, готуючись до дальшої війни проти арабських народів.
Озброєні, за Торою і Талмудом, догматом «богообраності єврейського народу», ізраїльські агресори на Близькому Сході прокладають західним монополіям шлях до нового поневолення арабських народів.
З моменту створення держава Ізраїль має яскраво виражений мілітаристський характер. Це проявляється і в масовій військовій підготовці молоді, і у всіх інших сторонах життя країни. Ізраїль є єдиною в світі державою, де обов'язкову військову повинність запроваджено не лише для чоловіків, а й для жінок. Уже з чотирнадцяти років юнаки і дівчата проходять військове навчання. Зараз переважна частина молоді Ізраїлю перебуває в армії. Коли не
