Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

Готама вважав, що зовнішній світ є реальним і відкритим для пізнання через відчуття, які далі синтезуються розумом за законами логіки. Розглядаючи проблему логічного висновку н’яїки обґрунтували п’ятичленний силогізм (як відомо, у класика європейської логіки Арістотеля силогізм є тричленним). У першому судженні силогізму констатується певний емпіричний факт, у другому дається підстава, що дозволяє вважати цей факт безсумнівним, у третьому дається якесь загальне положення, окремим випадком якого є наш факт, четвертий член силогізму неначе відтворює другий, але не індуктивно, а дедуктивно, як наслідок з проголошеного вище правила, п’ятий член співпадає з першим, але уже у вигляді доведеного результату. Класичним прикладом такого силогізму є наступне:

1. На горі вогонь,

2. Тому що на горі дим.

3. Де дим, там вогонь.

4. На горі дим,

5. Отже, на горі вогонь.

Або інший приклад:

1. Рам є смертним,

2. Тому що він людина.

3. Усі люди смертні, наприклад, Сократ, Кант, Гегель.

4. Рам теж людина,

5. Отже, він є смертним.

Логічні помилки н’яїки пов’язували з наведеною тут формою силогізму і налічували п’ять типів помилок. Перший тип є наслідком неправильного формулювання третього члена силогізму через помилкові узагальнення окремих фактів. Другий пов’язаний з суперечливістю формулювання того ж таки третього члена. Третій тип має місце тоді, коли третій член силогізму може бути спростований іншим, краще обґрунтованим. Четвертий тип зустрічається у разі, коли безпідставною є залежність між другим і першим членом. П’ятий виникає тоді, коли третій член може бути спростований шляхом певного емпіричного сприйняття. З наведеного видно, що н’яя прагнула досить ґрунтовно підійти до вирішення проблем логіки й гносеології.

Назва школи походить від санскритського слова у значенні “проникнення”, “дослідження”, “дискусія”. Засновником вважається Джайміні, якому приписують твір “Міманса-сутра”, що складається із 2500 коротких висловлювань. Час життя

Джайміні точно не встановлено, розбіжності у дослідників сягають меж від IV ст. до н. е. до II ст. н. е. Появу цієї школи пов’язують з необхідністю посилення авторитету вед і позицій брахманізму. Джайміні рішучий прибічник Самхіт і готовий буквально сповідувати на рівні жерців ведичні ритуали (особливо ті, що викладені у Брахманах). Ідеї Джайміні у IV ст. розвивав Шабара, а у VII-VIII Прабхакара і Камарила.

Якщо оцінювати школу суто з філософської точки зору, то мімансаків (тобто прибічників міманси) більше цікавила теорія пізнання. З боку натурфілософії вони поділяли у чомусь погляди деяких інших шкіл: визнавали ті ж дев’ять субстанцій, що і вайшешики, атомістичне вчення тощо. Не згодні вони були тільки з тим, що світ циклічно виникає й руйнується. З їх точки зору, світ вічний, незмінний, не має початку й кінця, змінюються лише окремі речі.

Вихідним у гносеологічних питаннях у них є положення про чуттєву (сенсуалістичну) основу пізнання і про те, що подібне пізнається подібним. Об’єкти, у кожному з яких переважає один з п’яти першоелементів, сприймаються відповідними їм органами: носом, язиком, шкірою, очами, вухами. Джайміні вважав, що є п’ять джерел правильного пізнання: чуттєве сприйняття, логічний висновок, порівняння, припущення (щось на зразок гіпотези) і свідоцтво авторитету (маються на увазі ведичні тексти).

Назва школи у перекладі з санскритської означає “кінець, завершення Вед”, ведантою спочатку називали Упанішади, які фактично й були завершальною частиною всього корпусу ведичної літератури. Оскільки школа веданти широко використовувала авторитетні для неї Упанішади, то назва “веданта” й закріпилася за нею. Засновником “веданти” називають Бадараяну, який жив за різними версіями чи ще у V, чи у II ст. до н. е. і був автором найбільш древньої книги цієї школи за назвою “Веданта-сутра”. Книга розділена на чотири глави, складається з 555 сутрів, кожна з яких містить 2-3 слова. Така заощадливість у словах робить книгу багато у чому неясною і відкриває широкий простір для інтерпретацій, чим і займались послідовники Бадараяни. Серед найбільш знаменитих інтерпретаторів і тих, що розвивали принципи веданти, є Шанкара (788-820), Рамануджа (1027- поч. XII ст.), Вівекананда (1863-1902).

Основні тези, котрі можна вивести з лапідарних і малозрозумілих висловлювань Бадараяни, такі: світ не є похідним від матеріальних сил; єдиною реальністю є духовне начало (Брахман), а все те, що ми знаємо як суще, походить з нього. Розвиваючи ідеї Бадараяни, Шанкара стверджував, що існує безособовий, абсолютний дух (Брахман) у якості основи буття. Людська душа (Атман) - тотожна Брахману і є його емпіричним проявом. Навколишній світ не є частиною Брахмана, він є ілюзією, котру породив Брахман. Наше емпіричне “Я” також ілюзорне. Реальним є тільки Атман - своєрідна проекція Брахмана на той уявний психофізичний комплекс, який ми повсякденно називаємо людською особою. Пізнання зовнішнього світу через органи чуття Шанкара вважав самообманом, оскільки і зовнішні об’єкти і пізнавальні здатності людини ніщо інше, як ілюзії. Люди приймають за реальність свої абстрактні образи, що породжуються з “внутрішньої помилки”, тобто вихідного відкидання абсолюта (Брахмана) як єдиної реальності.

У певні часи (особливо у середньовіччя) веданта ставала панівною течією серед інших даршан ведичної традиції.

Ця школа була відома у Індії дуже давно і існувала протягом не менш як двох тисяч років, але досі є багато у чому загадковою, бо не залишилось творів її прибічників. Та й з самою назвою школи не все гаразд. “Локаята” перекладають то як “поширене у народі”, то як «точка зору простих людей», інколи як “ті, що йдуть шляхом земного світу”. Зрозуміло одне: назвою підкреслювалась суперечливість світоглядних основ цієї школи елітним школам жерців-брахманів.