Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо - Маріано Сігман
Проте — ось де собака заритий! — ті, хто вважав свій ризик захворіти на рак нижчим, ніж насправді, — припустімо, 10 %, — майже не змінювали думку. Дізнавшись сумну звістку, що реальна ймовірність становить 30 %, у наступних опитуваннях вони збільшували оцінку на один чи два пункти (до 11 чи 12 %). Отже, коли правда гірша за очікування, люди вносять незначні, майже непомітні корективи у свої сподівання.
А що тим часом відбувається в мозку? Щоразу, коли ми виявляємо бажану або корисну інформацію, активується група нейронів у невеликій частині префронтальної кори лівої півкулі, яка називається нижньою лобовою звивиною. А небажана інформація задіює аналогічну область правої півкулі. Ці церебральні ділянки ніби зрівноважують гарні й погані новини. Але баланс недосконалий, оскільки існують два фільтри. По-перше, відбувається фокусування здебільшого на позитивній, а не негативній інформації, що створює тенденцію до оптимізму. По-друге, у кожної людини відхилення рівноваги унікальне. Цей цікавий факт дозволяє зазирнути за лаштунки оптимізму.
Активність нейронів у лобовій звивині лівої півкулі однакова у всіх, хто дізнається, що реальність краща, ніж вони думали. А от активність аналогічної структури в правій півкулі, яка фіксує погані звістки, у різних людей має суттєві відмінності. В оптимістів показник мінімальний, вони наче буквально заплющують очі на погані новини. У більш песимістично налаштованих людей усе навпаки: активність сильніша, вона акцентує на негативній інформації й примножує її вплив. Тому основну відмінність між оптимістами й песимістами з точки зору біології можна окреслити так: справа не в здатності цінувати добре, а радше в умінні ігнорувати й забувати погане.
Багато жінок дуже туманно пригадують біль, який відчували під час пологів. Вибіркове забування яскраво ілюструє механізм оптимізму. Якби біль краще зберігся в їхній пам’яті, мабуть, набагато більше жінок зупинялися б на одній дитині. Щось подібне спостерігаємо з-поміж молодят: жодна пара не вірить, що коли-небудь розлучиться. Але статистика залежно від узятого часового проміжку й країни уперто твердить, що це трапиться в 30–50 % випадків. Безумовно, момент, коли вони присягаються кохати одне одного вічно, — що б не означали слова вічно й кохати, — не дуже вдалий для статистичних рефлексій над людськими стосунками.
Переваги й плата за надмірний або заслабкий оптимізм досить значні. Наше внутрішнє чуття обстоює помірковану дозу наївного оптимізму, оскільки він є рушійною силою діяльності, пригод і новацій. Без нього людство ніколи не висадилося б на Місяці. А ще цю рису асоціюють із міцним здоров’ям і більшим рівнем задоволення від життя. Тому оптимізм варто розглядати як своєрідне легке божевілля, що підштовхує нас до вчинків, на які ми по-іншому не спромоглися б. Зворотний бік медалі — песимізм — веде до пасивності, а в хронічній формі — до депресії.
Утім, існують істотні аргументи проти надмірного оптимізму, який призводить до невиправданих ризиків і недоцільних рішень. Росте переконлива статистика, що асоціює його з підвищеним ризиком автокатастроф через нетверезе водіння, використання мобільного телефону за кермом чи непристебнутий пасок безпеки. Оптимісти знають про ці небезпеки, але поводяться так, наче захищені від них. Вони відчувають власну привілейованість — звісно, ілюзорну. Якби всі ми були винятками, правила б не існувало. Такий надмірний оптимізм, що його людина рідко визнає´, часом призводить до фатальних наслідків, яких, проте, можна уникнути.
Одіссей і наш внутрішній синдикат
Стандартний приклад надмірного оптимізму — щоденне пробудження. Укладаючись спати, ми часто обіцяємо собі ранкові подвиги, наприклад прокинутися раніше, ніж зазвичай, щоб зробити зарядку. Намір базується на щирому бажанні й визнанні майбутньої користі — поліпшення здоров’я й фізичної форми. Та якщо ви не жайворонок, зранку ситуація виглядає геть інакше. До світанку людина, яка напередодні ввечері вирішила прокинутися раніше, безслідно зникає. О сьомій ранку ми вже зовсім інші особи, яких охоплюють сонливість і гедоністичне бажання не вилазити з-під ковдри.
Контури ідентичності розмиті. Якщо точніше, кожна людина являє собою цілий синдикат окремих ідентичностей, які неоднаково, а часом і суперечливо діють за різних обставин. Серед численних учасників синдикату можна простежити два чіткі образи: перший — гедоніст і сміливець, який ігнорує ризики й можливі наслідки (оптиміст), другий — той, хто зважує ці ризики та потенційні наслідки (песиміст). Їх протистояння значно загострюється у двох випадках: за неврологічних і психічних патологій і в підлітковому віці.
Схильність ігнорувати небезпеку зростає, коли в лімбічній системі активуються прилеглі ядра, тобто відбувається реакція на гедоністичне задоволення. В експерименті, який шокував деяких його колег у Массачусетському технологічному інституті, Ден Аріелі зафіксував це в докладному кількісному вимірі, зосередившись на вузькому аспекті задоволення — сексуальному збудженні. Він з’ясував: що сильніше збудження відчувають люди, то ймовірніше вони здатні на вчинки, які у нормальному стані вважають неправильними чи неприйнятними, зокрема на незахищений секс із незнайомцями.
Пубертатний період надмірного оптимізму й схильності до ризику завдає багато клопоту. Так стається тому, що мозок, як і тіло, розвивається нерівномірно. Деякі церебральні структури формуються дуже швидко й дозрівають у перші роки життя, тоді як інші все ще перебувають у процесі розвитку в підлітковому віці. У нейронауці популярний міф, що пубертат небезпечний через незрілість префронтальної кори — структури, яка оцінює потенційні наслідки, а також координує й пригнічує імпульси. Проте сам по собі пізній розвиток контрольної структури лобової частки не пояснює різкого посилення схильності до ризику. У дітей префронтальна кора сформована ще менше, але вони так не ризикують. Насправді специфіка пубертатного періоду зумовлена поєднанням двох факторів: відносної незрілості префронтальної кори (унаслідок чого підлітки не можуть пригнічувати й контролювати окремі імпульси) і посиленого розвитку прилеглих ядер.
Природна незграбність підлітків, тіло яких розвивається швидше, ніж здатність ним керувати, відображає структуру їхнього мозку. Якщо ми зрозуміємо й будемо враховувати особливості цього періоду життя, то зможемо проявити емпатію й ефективніше спілкуватися з тінейджерами.
Розуміння структури мозку стосується й рішень на державному рівні. У багатьох країнах тривають дебати, чи варто дозволяти підліткам голосувати. Ця дискусія тільки ви´грає від залучення експертного погляду на розвиток логічного мислення й процес приймання рішень під час пубертату.
Праця Валері Рейни та Френка Фарлі про ризик і розсудливість у рішеннях підлітків демонструє, що, не маючи надійного контролю над власними імпульсами, тінейджери інтелектуально не поступаються дорослим у раціональному мисленні. Інакше кажучи, вони здатні на продумані рішення щодо свого майбутнього, хоча в емоційно напружених ситуаціях частіше зазнають труднощів у стримуванні імпульсів.
Безперечно, не потрібен вердикт біолога, щоб визнати: навіть коли підлітковий вік давно позаду, ми розриваємося між раціональністю та імпульсами й спересердя часто
