Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх закладів. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, а до вересня 1939 р. лишилося 139, то на середину 1940 р. їх було відкрито близько 6 тисяч. Полонізація вищої освіти призвела до того, що до вересня 1939 р. серед майже 50 тис. студентів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили лише 3 %. Відтепер українська мова стала мовою викладання у західноукраїнських вузах. Широко відкрив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка Львівський університет. Значно поліпшилось медичне обслуговування населення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малоімущим безоплатно надавалося житло.
Разом із тим, чим більше стверджувалась радянська система, тим більше відбувалась демонтація створеної західними українцями політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На керівні посади в місцевих органах влади, судових та правоохоронних органах призначалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосовуючи «пролетарські» адміністративно-командні методи роботи, вони нехтували місцевими звичаями й традиціями. Щоправда, до роботи в апараті органів місцевого управління, в освітніх та культурних установах залучалися й представники місцевого населення, у тому числі інтелігенції, але вони були жорстко контрольовані режимом. Були заборонені всі українські політичні партії. Припинило свою діяльність товариство «Просвіта». Українських політичних лідерів було заарештовано, понад 20 тис. активістів національного руху встигли утекти до окупованої німцями Польщі.
Націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні підприємства, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р., за зразком Східної України, розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвернула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною викладання релігії у школі, встановленням високих податків за використання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу. Широко застосовувалась депортація — примусове виселення до Сибіру й Казахстану польських, українських та єврейських підприємців, землевласників, службовців колишнього держапарату, колишніх офіцерів, діячів науки, культури й мистецтва, священиків, навіть колишніх членів Компартії Західної України. За 19391941 рр. було репресовано близько 10 % населення Західної України. Отже, перше, нетривале знайомство західних українців із сталінською радянською системою виявилося переважно негативним.
Дослідники по-різному оцінюють факт входження західноукраїнських земель до складу УРСР: а) приєднання; б) входження до складу України; в) возз’єднання, що носило характер окупаційного типу; г) формальне інкорпорування, назване возз’єднанням; д) анексія; е) інкорпорація.
Проте, приєднання до УРСР споконвічних українських земель Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та частини Бессарабії було важливою подією на шляху соборності України. Населення України збільшилося на 8 809 тис. чоловік, і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., територія зросла до 565 тис. кв. км.
Перебудова органів влади й управління
22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймасштабніший етап Другої світової війни — фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Для народів Радянського Союзу ця війна, що принесла найчисленніші жертви й найстрашніші страждання, стала Великою Вітчизняною. Саме події на радянсько-німецькому фронті змінили увесь хід війни, саме тут гартувалась перемога над фашизмом.
Війна спричинила посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні була зосереджена у створеному постановою Президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 30 червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечисельна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Сталіним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голови РНК СРСР. Постанова зобов’язувала «усіх громадян, усі партійні, радянські, комсомольські та воєнні органи незаперечно виконувати рішення й розпорядження ДКО».
Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної і радянської номенклатури на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним комітети, ради, комісії.
На місцях для оперативного керівництва найбільш важливими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли «штаби», «оперативні групи», «комітети» оборони у складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування. Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва, під час оборони Одеси у серпні 1941 р., створюються міська і районні оперативні групи з надзвичайними повноваженнями, у жовтні 1941 р. — міські комітети оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі.
Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала створена 23 червня 1941 р. Ставка Верховного головнокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж 19 липня 1941 р. був призначений народним комісаром оборони. З 10 липня 1941 р. по 21 червня 1942 р. діяло Головне командування Південно-Західного напряму, якому підпорядковувались розташовані на території України війська (Південно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот).
Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад — вищому військовому командуванню військових з’єднань. Цим указом на значній території СРСР, у тому числі на всій території УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Військове командування отримало право для потреб оборони застосовувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилучати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підприємств та організацій (встановлювати комендантську годину), забороняти в’їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністративному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів. Накази, постанови і розпорядження відповідних військових інстанцій були обов’язковими для місцевих органів влади, державних та громадських організацій, усього населення місцевості. Винні у їх невиконанні притягалися до кримінальної відповідальності за законами воєнного часу.
Потреби фронту спричинили структурні зміни і перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота по формуванню військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. «Про загальне обов’язкове навчання військовій справі громадян СРСР» з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалось військове навчання для всіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років. За роки війни 40-мільонний український народ дав фронту понад 7 млн бійців і командирів. За питомою вагою воїни-українці та вихідці з України посідали друге місце в армії і флоті (після росіян).
У зв’язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України центральні органи влади республіки були евакуйовані в Саратов, а пізніше
