Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: ухвалена 4 листопада 1950 р. Ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/995_004.

6. Конституція України: ухвалена на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

7. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

8. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 19 листопада 2012 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

9. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон України від 28 грудня 1960 р. № 1001-05, втратив чинність. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1001-05.

10. Мирошниченко Ю.М. Проблемні питання тимчасового вилучення й арешту майна за новимкримінально-процесуальним законом. Порівняльно-аналітичне право. 2013. № 3-2. С. 310-312.

11. Моргун Н.С. Тимчасове вилучення майна як захід забезпечення кримінального провадження, що обмежує право власності. Митна справа: Митні правила. 2014. № 3 (93). Ч. 2. Кн. 1. С. 318-323.

12. Про реалізацію окремих положень Кримінального процесуального кодексу України: постанова Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 р. № 1104. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1104-2012-%D0%BF.

13. Смоков С.М. Окремі проблемні питання, які виникають при застосуванні норм нового КПК України. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 110-115.

14. Ухвала Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 13 жовтня 2017 р. URL: http://www.reyestr.court. gov.ua/Review/64251124.

15. Ухвала Оріхівського районного суду Запорізької області від 16 червня 2017 р. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67176346.

16. Ухвала Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 січня 2017 р. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69559216.

17. Цивільний кодекс України: Закон України від 1 січня 2004 р. №435-IV. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

Аденін Ю.П.,

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, професор кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»

5-річна практика застосування Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК) 2012 р. свідчить про те, що він не повною мірою відповідає вимогам сучасності. Науковці та практики привертали увагу до значної кількості нормативних колізій та прогалин правової регламентації на кожній стадії кримінального судочинства. Наслідком нейтралізації цих негативних явищ і стали численні поправки та поява нових норм у КПК, наприклад: доповнення до ст. 42 КПК та поява нової підстави для визначення особи підозрюваною з моменту складання підозри; введення процесуального інституту заочного розслідування та розгляду справи в суді по суті тощо.

Варто підкреслити, що найбільше зауважень викликає процесуальна регламентація стадії досудового розслідування, а тому саме на цій проблемі ми, хоча і частково, зупинимося та висловимо щодо неї свої міркування. Зокрема, це стосується процесуального порядку початку та закінчення досудового розслідування, статусу прокурора, слідчого (детектива) на цій стадії; системи та регламентації слідчих (розшукових) дій, введення в КПК інституту локального предмета доказування тощо.

Практика застосування КПК свідчить, що в розслідуванні кримінальних правопорушень з'явилися певні труднощі, які спричинили значне перевантаження слідчих і прокурорів, що здійснюють безпосереднє процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, що негативно впливає на якість самого розслідування загалом і розкриття тяжких і особливо тяжких злочинів зокрема.

Взагалі треба зазначити, що в діяльності правоохоронних органів України однією з найбільш складних була і є проблема диференційного підходу до розгляду заяв і повідомлень про злочини. Складність цього питання полягає в тому, що загальна кількість відповідних звернень із боку громадян і юридичних осіб щороку збільшується, а механізм їх перевірки дотепер належно не врегульований. Проте чітка правова регламентація процесуальної діяльності саме на першому етапі досудового провадження є передумовою законності й обґрунтованості подальшого розслідування та судового розгляду справи, тобто є однією з гарантій ефективного виконання завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК).

У концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженій Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311, наголошено на необхідності запровадження спрощеної процедури початку досудового розслідування, яким має вважатися момент отримання уповноваженими законом органами інформації про кримінальний проступок або злочин. Як наслідок, у КПК України з'явилася ст. 214, згідно з якою в кримінальному судочинстві України відмовилися від ухвалення процесуального рішення про порушення кримінальної справи.

Відповідно до ч. 1-4 цієї статті, основні положення їх зводяться до такого.

Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин від подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про скоєне кримінальне правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування, тобто розслідування починається з моменту внесення інформації до Реєстру. До внесення такої інформації здійснення досудового розслідування не допускається, за винятком проведення в невідкладних випадках огляду місця події. Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов'язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова в прийнятті їх не допускається.

Аналізуючи зміст цих частин ст. 214 КПК, можна зробити декілька висновків як позитивного, так і негативного характеру.

Так, інформація про вчинене діяння, передбачене законодавством України про кримінальну відповідальність або підготовку до нього, приймається від громадян, службових осіб, підприємств, організацій, установ в усній, письмовій чи в іншій формі. Завідомо неправдиві заяви, повідомлення про вчинення кримінального правопорушення повинні призводити до передбаченої законом відповідальності (ст. 383 КК).