Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

доводить те, що він справжній філософ. Такий височить, гідний подиву, немов на підвищенні,- стрімкий, направду величавий. Він не шукає взуття з високими підошвами, не стоїть навшпиньках за звичаєм тих, які всілякими хитрощами додають собі зросту, прагнучи видаватись вищими, ніж вони є в дійсності,- він задоволений своїм природним зростом. Та й чому б йому бути невдоволеним, якщо він сягнув чолом тієї риси, куди фортуна вже не дотягнеться рукою? Отже, він переріс усе людське й за будь-яких обставин залишиться однаковим,- чи життя пливтиме погідною течією, чи скипатиме хвилями, набігаючи на перепони й труднощі. Такої постійності не можуть дати ті викрутаси, про які я щойно мовив. Душа, бавлячись ними, тупцює на місці, а філософію спускає з вершини на низину. Я не забороняю й тобі подеколи ними зайнятися, та лише тоді, коли захочеш трохи побайдикувати. Але вони небезпечні своєю дуже поганою властивістю: зваблюють нас якоюсь солодкою принадою, захоплюють одурену подобою тонкості душу, барять її, хоч на неї чекає таке громаддя всіляких питань, хоч заледве всього життя вистачить, щоб ти навчився бодай одного: зневажати життя.- «А може, радше керувати ним?» - Це вже друге завдання, адже тільки той добре покерує життям, хто його попередньо зневажив.

Бувай здоров!

ЛИСТ CXII

Сенека вітає свого Луцілія!

Я вже й сам, далебі, хотів би, та вже й вирішив, як ти того жадаєш, щоб твій приятель просвітився, довів до ладу свою душу. Але він, як видно, надто твердий чи радше (а то гірша річ) надто м'який, а до того ж якийсь наче притлумлений тривалими поганими звичками. Хочу навести тобі приклад із добре відомого нам заняття. Не кожна лоза надається для щеплення: котра стара і якась наче погризена, як і та, котра ще молода й тендітна, або не приймуть прищепи, або не живитимуть її, одне слово, не зростуться з нею, не переймуть її якостей, її природи. Таку лозу ми звичайно надрізуємо високо над землею, аби, якщо вона не відповість, спробувати щастя вдруге - прищепити тим разом під землею.

Той, про кого пишеш, кого доручаєш мені, якийсь безсилий: піддавшись порокам, він водночас і зав'янув, і затвердів - не здатний ні прийняти розумної ради, ані, прийнявши, живити її.- «Але ж він прагне!» - Не вір! Не кажу, що він бреше тобі: йому здається, що він прагне. Його просто роздратувала розкіш, та незабаром він з нею помириться.- «Але ж він сам каже, що його пригнічує таке життя».- Не перечитиму: кого ж воно не пригнічує? Люди і люблять свої пороки, і в той же час їх ненавидять(1). Отож висловимо свою думку про нього тоді, коли він переконає нас, що справді зненавидів розкіш, а наразі вони просто посварились.

Бувай здоров!

ЛИСТ CXIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Просиш, аби я написав тобі, якої я думки щодо питання, яке так часто порушують наші: чи справедливість, мужність, розсудливість та інші чесноти є живими істотами. Такою доскіпливою тонкістю доможемось, мій любий Луцілію, хіба одного: всім видаватиметься, що ми вправляємо розум у дурницях і коротаємо своє дозвілля у безкорисних мудруваннях. І все ж зроблю, як бажаєш,- викладу, що про це думають наші. Але, зізнаюся щиро, сам я дотримуюсь іншого погляду: вважаю, що є такі речі, якими личить займатися хіба тим, хто взуває грецькі сандалі й носить грецький плащ(1). Отже, скажу, що займало давніх мислителів, або радше, чим вони займалися.

Відомо, що душа є живою істотою, бо ж саме завдяки їй ми - живі істоти, та й всі живі істоти якраз від неї отримали свою назву(2). А доброчесність - не що інше, як душа, яка перебуває в певному стані, отже, й вона - жива істота. Доброчесність, окрім того, виконує якусь дію. А без поривання вона б не спромоглася на жодну дію. Якщо ж у неї є поривання, а воно властиве тільки живим істотам,- значить, вона теж є живою істотою.- «Але якщо доброчесність - жива істота, то й сама вона мусить бути наділена доброчесністю».- А чому б вона не могла мати себе саму? Як мудрець усе робить через доброчесність, так доброчесність - через себе.- «Отже, живими істотами є всілякі мистецтва, все, що ми думаємо, що охоплюємо розумом. Виходить, у тіснинах наших грудей селиться чимало тисяч живих істот, а кожен із нас - це безліч живих істот, тобто кожен із нас містить у собі безліч тих істот».- Питаєш, яке тут можна висунути заперечення. А ось яке: кожна з названих речей, взята зокрема,- це жива істота, але сукупність їх - не буде нею.- «Як це так?» - Скажу, якщо пообіцяєш мені свою увагу й кмітливість. Окремі живі істоти повинні мати окреме своє існування, а в тих усіх - одна душа. Отже, поодинці вони можуть існувати, а в сукупності - ні. От я - і людина, й жива істота, але ж ти не скажеш, що нас двоє. Чому? Бо в такому разі ми повинні б існувати окремо. Скажу так: аби було двоє, один мусить бути відділеним від другого. А що є множинним у чомусь одному, те становить одну і ту ж саму природу, значить, існує як щось одне. І моя душа - жива істота, і я - жива істота, одначе ми - не дві окремі істоти. Чому? Бо душа - частина мене самого. Якусь річ лиш тоді можна рахувати окремо, якщо вона існує сама по собі, а якщо вона є часткою іншої речі, то її не можемо розглядати як щось осібне. Чому? Відповім: бо що є осібним, те повинне належати собі, мати свої властивості, бути цілісним і в самому собі довершеним.

Я признався тобі, що дотримуюся щодо цього іншої думки. Бо якщо приймемо викладений погляд, то живими істотами будуть не одні тільки чесноти, але й їхні протилежності - пороки й пристрасті, такі як гнів, страх, журба, підозріння. Мало того: всі наші думки, всі міркування теж будуть живими істотами. А з цим уже ніяк не можна погодитись. Адже не все, що від людини, є людиною.- «Що таке справедливість? Це певний стан душі. Отже, якщо душа - жива істота, то справедливість - теж».- Аж ніяк. Справедливість - це стан душі, певна її сила. Одна й та ж сама душа може обертатися різними своїми обличчями, але ж, роблячи щось те