Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

Владико неба, отче мій, провадь мене,

Куди захочеш! Без вагань услід піду,

Бадьорий. Завагаюсь - піду стогнучи,

Й що стерпіти б міг мужньо, стерплю боязко.

Бо хто слухняний, тих веде приречення,

А неслухняних - тягне й проти волі їх.

Так живімо, так говорімо. Хай приречення знайде нас готовими і бадьорими. Великим є той дух, який віддається приреченню. І навпаки: дрібним, звироднілим є той, який пручається, який поганої думки про світовий порядок і воліє виправляти богів, ніж себе самого.

Бувай здоров!

ЛИСТ СVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Те, про що питаєш,- із тих речей, знання яких служить хіба що для самого знання. І все-таки, раз воно служить для чогось, а тобі нетерпеливиться - не хочеш чекати на книжки, які охоплюють усю моральну частину філософії, я ж саме тепер їх упорядковую,- то займусь твоїм питанням, не відкладаючи його на потім. Але спочатку напишу, як тобі впоратись із тією жагою до знань, якою, як бачу, ти запломенів, яку дати їй міру, щоб вона, бува, сама не стала тобі на заваді. Не можна ні без розбору хапати знання то тут, то там, ані захланно кидатися на все загалом: до цілості доходять через частини. Тягар треба приміряти до своїх сил і не братися за те, на що нас не вистачить. Потрібно черпати не скільки хочеш, а скільки спроможний вмістити. Доведи до ладу свою душу - і вміщатимеш відповідно до своїх бажань. Бо душа, що більше приймає в себе, то стає просторішою. Того ж самого, пам'ятаю, вчив нас Аттал, коли ми облягали його школу, коли приходили туди першими, відходили останніми, коли й на прогулянках схиляли його до бесіди,- і він не лише був готовий відгукнутись на те прохання, але й ішов учням назустріч. «Однаковою,- повчав він,- повинна бути мета як того, хто вчить, так і того, хто вчиться: той повинен прагнути принести користь, а цей - отримати її». Хто приходить до філософа, той нехай щоденно несе од нього щось добре: хай повертається додому або здоровший, або готовий стати здоровшим. Так воно й справді буде: такою вже силою наділена філософія, що допомагає не тільки тим, хто вникає в неї, а й тим, хто з нею спілкується. Хто вийшов на сонце, той засмагне, хоч би й не задля того виходив. Хто затримався у крамаря, що збуває пахощі, той винесе з собою запах. Так само й ті, що побували у філософа, неодмінно здобудуть якусь користь, хоч би й не дбали про те. Зверни увагу, що я сказав «хоч би й не дбали», а не «хоч би й противились».

- «То як? Хіба не знаємо таких, що не один рік просиділи у філософів - і навіть духом тим не перейнялися?» - Авжеж. Є такі. І то настільки заповзятливі, що я назвав би їх не те що учнями - мешканцями філософів. Дехто, бачиш, приходить слухати, а не вчитися,-- як ото задля приємності вчащаємо до театру, аби натішити вухо чиєюсь мовою, голосом або захопити дією. Побачиш чималий гурт слухачів, для яких бесіди філософа - лише нагода скоротати своє дозвілля. Не тим вони зайняті, аби, позбувшись там якихось пороків, набути натомість розумних життєвих засад,- прагнуть насолоди для слуху. Є ще й такі, що приходять навіть з табличками для писання, але не для того, аби вловити суть бесіди, а щоб записати слова і щоб виголошувати їх згодом без користі для інших, як слухали їх - без користі для себе. А декого збуджують високодумні вислови, й вони, переймаючись почуттям того, хто говорить, жваво відгукуються на його мову, обличчям і душею - розпалюються, як то звикли під звуки флейти робити фрігійські євнухи, що шаліють за наказом(1). Ось тих слухачів пориває і підострожує краса самого вчення, а не пусте звучання слів. Якщо гостро щось сказано проти смерті, з непокорою - проти фортуни, то їм тут же хотілося б учинити так, як про це мовилося. Переймаючись, вони стають такими, якими їх закликають бути,- коли б лише зберегли той душевний стан, коли б люд - а він так і прагне відрадити від усього чесного - відразу ж не притлумив у них того небуденного пориву. Тому-то небагатьом щастить донести додому той настрій, який вони відчули. Неважко пробудити у слухача бажання жити правильно. Адже природа в кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження. Трапиться хтось такий, хто заохотить - і добро, що мовби дрімає в нашій душі, прокидається. Хіба не бачиш, як увесь театр аж гуде, тільки-но прозвучить зі сцени щось таке, з чим усі ми погоджуємось і в один голос визнаємо правдивим?

Чимало вбогим треба, жадібним - всього.

Скупар до всіх лихий, до себе - перш за все(2).

Ті вірші оплесками сприймає найбридкіший скупар - тішиться, що на сміх піднімають його ж таки слабість. А чи не більшою, зваж, буває дія тих висловів, коли подібне звучить з уст філософа, коли до рятівних настанов приточуються вірші, що значно успішніше всновують ті засади в душі недосвідчених людей? «Бо,- говорив Клеант,- як наш подих звучить дзвінкіше, коли труба, прогнавши його спочатку через довгу й тісну цівку, виштовхує потім крізь розширений отвір, так само й нашим думкам додає ясності невідхильна стислість вірша». Виголошуване в прозі слухач сприймає неуважно, воно не так вражає, але хай лиш ті самі слова пов'яже розмір, хай глибока думка за-звучить упорядкованими стопами,- вже той вислів проникає глибше, наче спис, пушений могутнішою рукою. Так, чимало мовимо про зневагу до грошей і в довжелезних промовах переконуємо людей у тому, щоб вони шукали багатства в душі, а не в спадкових маєтках, щоб уважали заможним того, хто пристосувався до своєї вбогості, хто, посідаючи небагато, зробив себе багатим. Але все це значно сильніше вражає душу, коли сказано, приміром, ось таким віршем:

Бажання менші - менші і потреби в нас.

Раз є достатнє в тебе - все, що хочеш, є.

Коли чуємо