Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
У пам’яті багатьох культура русифікації насильницька, зловісний подих її мав своїм вислідом дискримінацію народів, трагізм гулагів, магадансько-колимські знущання над безневинними жертвами, масові виселення селян з насиджених гнізд і переселення їх у сибірські безлюдні місця, де право вибору голодної смерті було для приречених найсильнішою доктриною імперської Москви. Панічний страх у мільйонах сіяла насильницька русифікація — перлина російського «слов’янського базару» в недалекому минулому. Русифікація невмируща! Наче тіло дракона, вона оживає знову і знову, загрожуючи вогненною триголовою пащекою олжі, кривди, лицемірства, замішаного на лицедійстві. Складає списки нових жертв! Прагне їх, шукаючи скрізь і усюди винних! Вона має тенденцію до несподіваних трансформацій, тобто до активізації загального русифікаторського поступу, — русифікація повзуча і небезпечна на тілі державного суверенітету.
В умовах незалежної України русифікація зігріта шовіністичними таблетками двомовності — вимогами про надання державного статусу російській мові, регіональної окремішності — створенням міфів про особливу, винятково окрему сутність певного регіону в територіальному просторі України, — звідси вигуки, зігріті лужковськими, симоненківськими цуйками про необхідність федералізму, що є одним із засобів масованого розкрадання й привласнення державного майна в стилі кушнарьовсько-боделанівських методик «хапай сам, не дай цього зробити іншому».
Як тільки з’являються антидержавні гасла про відрубність, алієнацію* регіону, звідусіль з московсько-кремлівських гульбищ злітаються круки-лужкови, а свої з гнойовищ політиканства вітренківські круки підливають масла у вогонь.
Круки каркають, галасують, каламутять воду… на нашій землі! Круки кружляють у повітрі державної зради. Фактично вони — опертя «п’ятої колони». Як довго літатимуть круки «п’ятої московської колони» на смітниках «слов’янського базару»? Хоча зрозуміло, що літатимуть доти, доки не відроблять своїх тридцять срібляників.
Яке наше ставлення до цього українського крукосмітництва і як довго влада нового президента України гратиме за такої абсурдної ситуації роль апатичного, ніби об’єктивного спостерігача?
Серйозні заяви про потребу захисту державних інтересів зробили народні обранці-парламентарі в грудневі помаранчеві дні згасаючого 2004 року.
Імпонувала в цьому емоційному розрізі ділова позиція народного депутата України Сергія Терьохіна, яку видрукували «Сільські вісті«: «Народний депутат України Сергій Терьохін (фракція «Наша Україна«) зареєстрував у Верховній Раді проект постанови № 6376 «Про притягнення до відповідальності осіб, підозрюваних у державній зраді, та запобігання вивезенню їхніх капіталів за кордон». Проектом постанови пропонується тимчасово заборонити виїзд за межі України особам, підозрюваним у державній зраді: Миколі Білоконю (міністру внутрішніх справ), Анатолію Близнюку (донецькому губернатору), Геннадію Васильєву (колишньому генпрокурору), Олександру Єфремову (луганському губернатору), Сергію Ківалову (колишньому голові Центрвиборчкому), Сергію Куніцину (кримському прем’єру), Євгену Кушнарьову (харківському губернатору), Олександру Лук’янченку (донецькому меру), Віктору Медведчуку (главі адміністрації колишнього президента Кучми), Володимиру Щербаню (сумському губернатору), Віктору Януковичу (екс-прем’єру) та Володимиру Яцубі (дніпропетровському губернатору).
На період дії постанови її автор також пропонує заборонити здійснення будь-яких видаткових операцій з рахунків вказаних підозрюваних чи пов’язаних з ними осіб і підприємств, продаж акцій, рухомого чи нерухомого майна, включаючи землю.
Ця постанова, якщо буде прийнята, втратить чинність лише після набуття законної сили судових рішень щодо кожного окремого підозрюваного.
У пояснювальній записці до проекту своєї постанови Сергій Терьохін зауважує, що вона «спрямована на суворе покарання осіб, які, використовуючи своє посадове становище, закликають до розвалу України, створення антиконституційних автономій чи блокади державного бюджету». На думку депутата, цей акт забезпечить неможливість виїзду за аналогом Лазаренка осіб, підозрюваних у державній зраді, збільшить доходи бюджету та відновить соціальну справедливість»25.
Наприкінці 1998 р. група депутатів Верховної Ради України (50 осіб) звернулася з офіційною заявою засудити дії доморощених колабораціоністів і московських культур-шовіністів. Соратників місцевої русифікації покликали на судове засідання очиститися, висповідатися перед судом історії. Звісна річ, колабораціоністи на суд не з’явилися, і тому парламентарі через пресу змушені були озвучити питання, аби прихильники московізації відверто висловилися з приводу:
«— насильницького повалення законної влади УНР 1918–20 рр.;
— організації штучного голодомору в Україні в 1921–23 рр., коли з України за вказівками ЦК ВКП(б) було вивезено хліб і селян південних областей прирекли на голод;
— нищення різних релігійних конфесій, починаючи з 20-х років;
— необґрунтованих репресій проти української інтелігенції через процес над СВУ—СУМ;
— насильницької колективізації;
— організації штучного голодомору в 1932–33 рр., який забрав мільйони невинних жертв, а голодних українських селян, за вказівками з Москви, ваші попередники не пускали за хлібом до Росії та Білорусії;
— масового знищення українських храмів у 30-х роках (зокрема, Михайлівського Золотоверхого собору в Києві);
— репресій проти українців, починаючи з 1934 р. (Вінниця, Биківня, Дем’янів Лаз…);
— насильницької депортації українців і поляків із Західної України до Сибіру (1939–41 рр.);
— масового знищення в радянських тюрмах Західної України політичних в’язнів у перші дні гітлерівського нападу на СРСР;
— масового руйнування пам’яток архітектури в Києві, Харкові та інших містах під час відступу;
— організації штрафних батальйонів і «заградительных отрядов», від яких полягли тисячі рядових під час вимушеного відступу;
— організації НКВД МДБ за вказівками ЦК КП(б)У провокативних 150 спецбоївок, у яких налічувалось 1800 чоловік. Вони діяли під виглядом ОУН—УПА, тероризуючи мирне населення, прислане на «визволені» землі зі Східної України, насамперед учителів і лікарів;
— «вжитих заходів
