Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

І все ж у духовному досвіді людства природа закарбувалась так давно і в такому вигляді, що архаїчні стереотипи сприйняття природи будуть даватися взнаки ще довго і, може статися, ніколи й не зникнуть. У історичні часи філософія приступила до осмислення відношення до природи однією з перших. Але ще з прадавніх часів і задовго до філософії міфологічно-релігійні світоглядні схеми вже відбили різні етапи взаємодії людей та довкілля. І з цим філософська думка не може не рахуватись, бо, з одного боку, і міф, і релігія є досі дієвими складовими свідомості людей, а з іншого - тільки філософії притаманна первісна рефлективна здібність, тобто здатність досліджувати всі форми свідомості й знання, в тім числі і філософського. Тож звернемось спочатку до того духовного спадку, який стосується сприйняття людьми їх відношення до природи.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи. Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити зовнішній світ - значить розповісти про його походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили в образ «світового дерева»[297]. Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, в образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), в архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні - вогонь, вода, земля. До кожної частини дерева можна було віднести окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої - копитні, до нижньої - змії, миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри «світове дерево» стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saсer - священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями. Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в «первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу - так же, зрештою, як і самі людські дії - не мають самостійної, внутрішньо властивої їм цінності. Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його з оточення і надає йому смисл і цінність»[298]. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972) наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин[299].

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день перший». (1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність[300]. Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об’єктів природи є ще світ відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від «міри» символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи «незримі речі», у той же час відтворюють і «видимі речі», що знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини - не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини - тваринам, а усі вони - людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс - то пуща (пуща походить від «порожній»), тобто такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові спочатку значило «порожній», безлюдний пограничнии простір. Навіть «село», яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст. вживається в значенні засіяної