Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
До тих пір, поки фізики мали справу з дослідженням предметів тільки у вигляді зримих тіл, вони, а разом з ними й філософи, інтерпретували матеріальність як тілесність. Згодом, з розширенням області емпіричного дослідження за рахунок невидимих елементарних часток, плазмових явищ і поля у фізиці, клітинних і субклітинних процесів у біології, міжатомних і молекулярних взаємодій у хімії і таке інше, уявлення про матерію вже не поєднувалось з думкою про сукупність об’єктивно існуючих тіл, і нині це поняття просто вказує на існування явищ, властивостей, процесів, предметів як об’єктивної реальності, в котрій можна виділити різні взаємопов’язані структурні рівні й системи. Кожний з елементів таких структур і систем разом з його властивостями і відносинами може бути названий матеріальним у тому і тільки в тому смислі, що він існує (якщо існує!) об’єктивно, тобто є даністю незалежно від наших думок і знань про нього, а в цілому ж поняття матерії стосується всієї сукупності об’єктивно існуючого.
Світ. До категорій метафізики відноситься й «світ», оскільки використовується для позначення певної сфери існуючого. Найпростіше міркування про «буття» відразу веде до питання «що існує?». У відповідь на таке природне питання можна вказати на поодинокі предмети й явища, а можна дати й узагальнюючу відповідь: «Існує світ». Слово «світ» широко використовується в людському вжитку з найдавніших часів і походить від «світла», того, що видно. Як вказує В. В. Колесов, світ у часи Давньої Русі значив все навколишнє, яке видно, і тому воно може бути пізнаним (зверніть увагу на ряд: видно - відати - знати), і тільки після XII ст. прийде у Русь запозичене з Візантії протиставлення «цього світу» «тому світу»[292]. Відійти в небуття з точки зору земного життя значить перейти до «того світу». Повсякденних народних виразів з уживанням слова «світ» безліч: «світ за очі», «пустити по світу», «ні за що в світі», «світ не милий», «піти у світа». Світ входить в народну свідомість звичайно ж не через понятійні риштовання, а як громадське й природне середовище завжди сприймається людиною через перипетії власної долі, що й відбивається в прислів’ях, піснях, живопису й поезії. Згадаймо хоч би деякі рядки Шевченкового «Кобзаря», багатого на тему світу:
Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! ...О горе! горенько мені! І де я в світі заховаюсь? ...Невесело на світі жить, Коли нема кого любить. ...Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі - Що буде, те й буде. ...Не плач, не вопль, не скрежет зуба - Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.Отже, якщо йдеться про генезис «світосприйняття» і самого слова «світ», то їх корені слід шукати в первісних прагненнях людини осмислити свої стосунки з середовищем, як людським, так і природним. Філософія безумовно завжди враховувала в своїх узагальненнях життєве світовідношення людини, оскільки вона з самого початку переймалась проблемою «людина - світ» як центральною.
Відомо, що перші європейські філософи мілетської школи зосередились на умоглядному «пошуку» першоначала всього сущого, але майже в той же час їх земляк і молодший сучасник Гекатей (близько 546-480 рр. до н. е.) зважив на інше: перш ніж відшукувати загадкове начало, слід розібратись у тому, що нас безпосередньо оточує, й описати його. З подальшої історії філософії й науки ми знаємо, що однобокості у вивченні світу так і не сталося, просто одні світ переважно описували, подорожуючи й збираючи факти, а другі прагнули дійти спекулятивною або науково-теоретичною думкою глибин його побудови.
З часів класичної західної філософії закріпилось як цілком прийнятне (хоч і вкрай абстрактне) визначення світу І. Кантом: «Слово світ у трансцендентальному смислі значить абсолютну цілокупність всіх існуючих речей»[293]. У гегелівській системі категорій «Науки логіки» «світ» посідає своє чільне місце і теж виражає собою цілокупність елементів. Однак Гегель розрізнює надчуттєвий, сутнісний світ, називаючи його «в собі й для себе сущим світом», і існуючий світ чуттєвості, як такий, що є даністю для спостереження, це світ явища або світ «інобуття сутнісного»[294]. У творах численних філософів XVIII-XX ст. категорія «світ» є досить вживаною і в загальному вигляді зберігає кантівський смисл - цілокупність або всього сущого, або сущого певного роду.
Останній аспект відкриває можливість вести мову (в прямому смислі чи алегорично) про багатоманітність світів, їх взаємодію і навіть єдність. Згадаймо вітчизняного філософа Г. С. Сковороду (1722-1794), який писав про три світи: великий світ (всесвіт), мікрокосм (людина), світ символічний (Біблія). Інший приклад можна знайти у творчості відомого англійського філософа Альфреда Норта Уайтхеда (1861-1947). В одному з творів він умовно назвав двома світами ті аспекти всесвіту, що передбачаються в кожному досвіді, який переживається нами: той світ, що збільшує різноманітність конечних речей, є «Світом Діяльності»; а той, що збільшує тривалість існування, названо «Світом
