Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

“Так вже повелося, що, проводячи презентацію книги, думками я вже не з нею, а з новою своєю книгою. Тож інформую, що нині разом з Юрком Юзичем, Петром Арсеничем та Людмилою Луканюк готую книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”…

Чи знаєте ви, що 60 % усусусів складали гуцули?! До того ж наші горці Мали козацьку психологію войовників — вони прагнули ґерцю, вони йшли до бою, як дівка до танцю, — як наше славне наддніпрянське козацтво. Бій проти москалів для них був не просто бажаним, це було свято, від якого ніхто не хотів відмовлятися. А от за чужі інтереси воювати гуцули не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська. Коли ж у серпні 1914 р. було оголошено війну з Росією, гуцули хмарами посунули до війська. Батьки ж їхні і діди новобранців щиро шкодували, що їм не пощастило вийти на бій з Росією.

Цитую спомин усусуса Михайла Горбового: “І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед “бранкою” до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:

— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже… Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!

І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно-вишивану, в платину, виносила в кліті новий киптар, сардак-“крашенєк”, крисаню з павами, вибрала свого леґіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси. Воюй за ту нашу Україну, що про неї нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс…”

На вечорі у Національному музеї літератури виступили також поетеса Антоніна Литвин, завідувач відділом музею Галина Болотова, видавець книги Антон Коломієць, краєзнавець із Борисполя Андрій Зиль, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, професор Людмила Шульгина та онучка отамана Зеленого Раїса Браславець. Крім неї, на презентації були присутні й інші родичі отамана Зеленого — Славко Цедик із дружиною та дочкою Катериною та Ольга Булавин.

Окрасою презентації став виступ кобзаря Тараса Силенка, який виконав три пісні — народну “Із-за гори, із-за кручі”, “Козацьку колискову” на слова Володимира Косовського та “Пісню про отамана Зеленого” на слова Миколи Щербака (музика двох останніх пісень Тараса Силенка).

На вечорі були присутні козаки-спасівці під проводом Олександра Корнієнка та члени молодіжних націоналістичних організацій, які не тільки глибше пізнають історію Визвольної боротьби свого народу, а й гартують тіло, щоб у разі небезпеки захистити Батьківщину.

Незборима нація (Київ). — 2008. — Листопад. — Ч. 11 (273). — С. 4.

21 січня 2008 р.

Здійснили чудову поїздку до Трипілля, “столиці” отамана Зеленого. Крім мене, були Тарас і Святослав Силенки, Володимир Куєвда, брати-письменники Михайло Карасьов і Василь Трубай.

Колядували у Катерини Булавин (Глобенко), онучки Софії, рідної сестри отамана, та дочки Катерини Іллівни Ніни. Були й родичка їхня Галина Терпило та вчителька трипільської школи Катерина Буремко з учнем Юрком Чигирином.

Після віншувань Тарас заспівав пісню про отамана Зеленого. Пісня надзвичайна — як і виконання. Радість рідних Зеленого була глибока.

Побували на місці, де була хата отамана, звідки він пішов у світ. Тоді, вже у сутінках, поїхали на куток Гайдаївку, де козаки перепоховали Зеленого. Знайшли Василя Олександренка, 1937 р. н., сусіда діда Макурди, на леваді якого, між вербами, і поклали в сиру землю на вічний спочинок отамана. Можна й сказати, що поховано його на городі діда Лисаветки, який помер після Другої світової війни.

Коли ховали в перший раз, “офіційно”, на кладовищі, труну панотці “не запечатували”. Така була з ними домовленість.

Коли переносили тіло отамана на Гайдаївку, на березі річки Красної, бачив весь куток, але ніхто не видав. Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні того року, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого — вони оберігали його й після смерті.

На берег річки Красної прийшли із сутінками. Знайшли старезну вербу, гадаю, їй далеко за 200 років, та спалений пень такої ж величезної у діаметрі верби. Між ними відстань близько 10 метрів. Усі інші дерева — молоді, до 40 років, не більше.

Від старезної верби до річки метрів 50. Схоже, що біля неї й поховано отамана. Принаймні інших старих дерев тут немає.

Коли друзі ховали отамана, напевно думали про орієнтири. Тож вибрати мали міцне велике дерево. Без сумніву, розраховували колись знайти могилу, щоб перепоховати по-людськи.

Я підійшов до верби, поплескав її дружньо і сказав: “Може, хтось із козаків отак зробив, як я, зі словами — бережи, вербо, нашого отамана”.

Був на “Країні мрій”. Це явище українського духу, на яке чекаю кожний рік. Особливо запам’ятався виступ на кобзарській сцені Тараса Силенка. Всі його пісні були про Визвольну боротьбу нашого народу в різні віки: “Слово о полку Ігоревім”, “Про Северина Наливайка”, “Обріс мохом сірий камінь” (слова Левка Боровиковського), а також пісні на слова Олега Ольжича, Михайла Старицького, Володимира Косовського, Спиридона Черкасенка, Ананія Волинця, Наталки Кобзи, Руслана Морозовського і Василя Хитрука.

Серед слухачів особливо багато було дівчат. Тарас Силенко розповів їм про подвиг юної просвітянки з Фастова Євгенії Вовкової, яка ціною власного життя спричинила аварію двох більшовицьких потягів, переповнених московською чортівнею.

Потім Тарас заспівав про отаманів 1917 — 1920-х років: про Івана