Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

Необхідність реформування кримінального процесуального законодавства об'єктивно пов'язувалася з наявністю численних недоліків у діяльності правоохоронних органів, що в сукупності негативно впливали на стан кримінального судочинства. Безперервні дискусії між представниками різних наукових шкіл (під час підготовки законопроектів, проектів відомчих нормативних актів) призвели до тривалого розроблення Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК) України (в інших країнах пострадянського простору вже діяли нові КПК, а в Україні він набрав чинності лише 20 листопада 2012 р. — І. З.).

З перших років незалежності України одним із пріоритетів реформи кримінальної юстиції в державі вважається послідовна демократизація, лібералізація кримінального процесуального законодавства, спрямована на забезпечення верховенства закону, надійний захист прав і свобод особи. Важливим етапом розвитку кримінального судочинства, пов'язаним із переосмисленням його теоретичних основ, був перехід від кримінального процесу «радянського» зразка до європейських стандартів судочинства [6, с. 20].

Характеризуючи процесуальний статус прокурора згідно із КПК України, передусім варто зазначити, що участь прокурора в кримінальному процесі визначається насамперед закріпленими ст. 121 Конституції України фундаментальними положеннями щодо основних напрямів діяльності або функцій органів прокуратури України.

Процесуальне керівництво прокурором досудовим розслідуванням є ефективним засобом реалізації визначених Конституцією України наглядових повноважень та забезпечення законності дій і рішень органів досудового розслідування.

Нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням надає прокуророві реальну можливість, застосовуючи визначені КПК правові засоби (обов'язкові для виконання визначеними органами вказівки, доручення, процесуальні дії та рішення), безпосередньо спрямовувати перебіг кримінального провадження на його досудових стадіях, цілеспрямовано впливати на результат діяльності органів досудового розслідування та виконання ними завдань кримінального провадження, насамперед щодо захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, щодо охорони прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування [7, с. 79-80].

Отже, процесуальне керівництво досудовим розслідуванням — це організація прокурором — процесуальним керівником процесу досудового розслідування — конкретного кримінального правопорушення, визначення його оптимальних напрямів, координація процесуальних дій, забезпечення під час розслідування кримінальних правопорушень додержання законів України іншими учасниками сторони обвинувачення. Адже здійснення нагляду за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням полягає в тому, що прокурор, на відміну від виконання суто наглядових повноважень, здійснює також діяльність, пов'язану з визначенням обсягу доказів і способів їх отримання в конкретному кримінальному провадженні, проведенням із зазначеною метою певних слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, під час обрання (зміни, скасування) заходів забезпечення кримінального провадження, а також забезпеченням водночас законності дій слідчого [3; 4].

У процесі вирішення питань щодо погодження клопотань слідчих про обрання (зміну, скасування) заходів забезпечення кримінального провадження варто ретельно перевіряти наявність відповідних підстав з урахуванням положень інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, інформаційного листа від 5 квітня 2013 р. № 223-558/0/4-13 «Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження» та інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2013 р. № 511-550/0/4-13 «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України».

Водночас дослідження положень ст. 36 КПК України свідчить про відсутність окремого процесуального повноваження прокурора щодо погодження клопотання до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема й запобіжних заходів, а також щодо самостійного подання таких клопотань до слідчого судді, суду.

Слушною є думка О. С. Осадчої про необхідність доповнення положень ч. 2 ст. 36 КПК України п. 10-1: «погоджувати або відмовляти у погодженні клопотання слідчого органу досудового розслідування до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження та інших заходів забезпечення процесуального примусу у випадках, передбачених цим Кодексом, чи самостійно подавати слідчому судді, суду відповідне клопотання. У таких випадках прокурор зобов'язаний перевірити не лише обґрунтованість, а й законність застосування таких заходів» [8, с. 83].

Запобіжні заходи. Запобіжні заходи є різновидом заходів забезпечення кримінального провадження попереджувального характеру, які застосовуються слідчим суддею або судом за наявності підстав і встановленим законом порядком щодо підозрюваного, обвинуваченого з метою забезпечення виконання покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам його можливої неправомірної поведінки.

Характерні ознаки запобіжних заходів: 1) вони завжди пов'язані з обмеженням конституційних прав людини; мають більший, порівняно з іншими заходами кримінального провадження, ступінь примусу, бо пов'язані з обмеженням права особи на свободу й особисту недоторканність; 2) застосовуються слідчим суддею, судом виключно за наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України; 3) застосовуються до обмеженого кола осіб — підозрюваного, обвинуваченого; 4) мають особистий (персональний) характер, оскільки обмежують особисті права цих суб'єктів кримінального провадження; 5) мають специфічну мету — забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам його можливої неправомірної поведінки [9, с. 166].

Перелік запобіжних заходів визначений у ч. 1 ст. 176 КПК України, а саме: особисте зобов'язання (ст. 179 КПК України); особиста порука (ст. 180 КПК України); застава (ст. 182 КПК України); домашній арешт (ст. 181 КПК України); тримання під вартою (ст. 183 КПК України); затримання особи — як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 176 КПК України). Крім того, до неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого можуть бути застосовані такі запобіжні заходи, як передання під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників та передання під нагляд адміністрації дитячої установи (ст. 493 КПК України). До особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть бути застосовані судом запобіжні заходи у вигляді передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом або поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку (ст. 508 КПК України). У разі видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції), застосовуються тимчасовий арешт (ст. 583 КПК України) й екстрадиційний арешт (ст. 584 КПК України), які за своєю правовою природою є триманням під вартою, що застосовується в особливому порядку і спрямоване на забезпечення можливості видачі особи.

Варто зазначити, що встановлений у ч. 1 ст. 176 КПК України перелік запобіжних