Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Місія Флінна стала поштовхом до наступу на права католиків та греко-католиків у СРСР, але Флінн міг стверджувати, що він долучився до їхньої толеранції у захоплених Червоною армією країнах Східної Європи, а це було головною ціллю його місії. Одразу після Ялти радянці намагалися бути максимально приязними до католицьких інституцій у Східній Європі, але ця доброзичливість не поширювалася на радянську територію. Характерно, що на той час відкритий наступ Сталіна на католицьку церкву обмежувався визначеними для СРСР у Ялті кордонами. Навіть Закарпатську область, яка стала частиною Української Радянської Соціалістичної Республіки влітку 1945 р., не чіпали до 1949 р. Греко-католицька церква також вижила на українських територіях на захід від лінії Керзона, які залишилися частиною Польщі.
Наївне прагнення Рузвельта забезпечити свободу віросповідання в СРСР, яке він уперше озвучив восени 1941 р., коли хотів пролобіювати в Конгресі ленд-ліз для Радянського Союзу, мало непередбачені наслідки відродження в СРСР цезарепапізму, старої імперської традиції, згідно з якою православна церква керувалася як частина російського уряду. Під час підготовки до Тегеранської конференції Сталін не тільки розпорядився розпустити Комуністичний інтернаціонал, за допомогою якого Москва контролювала комуністичні партії та комуністичні рухи в усьому світі, але також уперше з 1920-х рр. дозволив обрати православного патріарха. Переслідування церкви атеїстичною державою, яке було офіційною політикою після революції 1917 р., тимчасово призупинилося. Мета полягала в тому, щоб представити образ Радянського Союзу як країни, яка поважає релігійні переконання своїх громадян, і таким чином полегшити для західних лідерів співпрацю із комуністичним союзником.
Саме цей образ Сталін прагнув продемонструвати в бесіді з польським католицьким священиком зі США, отцем Станіславом Орлеманським, у квітні 1944 р. Його послання призначалося для західних урядів і поляків у Сполучених Штатах, а також у Польщі. «Ми не людожери, — сказав Сталін священикові. — Ми, більшовики, маємо пункт у нашій програмі, який передбачає свободу релігійних переконань. Із перших днів існування радянської влади ми ставили собі за мету реалізувати цей пункт. Проте бунтівна поведінка активістів православної церкви відібрала у нас можливість реалізувати цей пункт, і уряд мусив прийняти битву після того, як церква наклала прокляття на радянську владу. На цій підставі виникли непорозуміння між представниками релігії та радянським урядом. Це було до війни з німцями. Після початку війни з німцями люди й обставини змінилися. Війна усунула відмінності між церквою та державою, віряни зреклися свого бунтівного ставлення, а радянський уряд відмовився від свого войовничого ставлення до релігії»[573].
Сталін, колишній православний семінарист, тепер був готовий використати церкву для досягнення своїх міжнародних цілей. Після Ялти, як і після пакту Молотова-Ріббентропа, коли він уперше окупував Західну Україну, Західну Білорусь та країни Балтії, Сталін хотів використати церкву, щоб утримати щойно придбані території та тісніше зв’язати їх із Москвою. Сталін ішов шляхом царів, які «возз’єднували» українських та білоруських католиків із Російською православною церквою впродовж XIX століття. Царі не змогли виконати цю мету в Галичині, яка належала Габсбургам, але після війни Сталін, семінарист із незавершеною освітою, який перетворився на комуністичного диктатора, остаточно здійснив мрію Романових. Коли радянська влада поклала кінець легальній діяльності греко-католицької церкви в Україні, її парафії та вірних забрала Російська православна церква.
Тимчасом як Ялта відходила в минуле, Сталін, здавалося, дедалі менше спирався на співпрацю з союзниками. Навпаки, він проводив нові лінії поділу в Європі. Він був готовий поступитись у питанні розчленування Німеччини, але прагнув закріпитися Польщі та на колишніх польських територіях, які він приєднав до Радянського Союзу. На включених до СРСР колишніх польських територіях Сталін узявся не тільки зсувати державні кордони, але й перероблювати цивілізаційні лінії розлому, які століттями відділяли православний схід від католицького заходу. І хоч ця справа досягла короткострокового успіху, на довшу перспективу її не вистачило. Греко-католицька церква пішла в підпілля і була успішно відроджена 1989 р. завдяки зусиллям своєї пастви і за підтримки папи Івана Павла ІІ. Її відродження збіглося із закінченням холодної війни та розпадом комуністичного блоку у Східній Європі. Якщо державні кордони, створені в Ялті, залишилися незмінними, то релігійні кордони повернулися на старі позиції.
Розділ 31
Після Рузвельта
Вони почали збиратися пізнього ранку. Цього приємного весняного дня, за деякими оцінками, аж півмільйона людей вишикувалося вздовж Пенсільванія-авеню, якою кортеж завдовжки понад кілометр прямував від вокзалу «Юніон стейшн» до Білого дому. Тисячі людей зібралися в парку Лафаєт навпроти Білого дому, і поліція мусила відтісняти натовп. Дехто із присутніх уже приходив сюди менш ніж три місяці тому, щоб стати свідком інавгурації Франкліна Делано Рузвельта на безпрецедентний четвертий термін, а тепер знову повернувся, щоб провести його на вічний спочинок.
Рузвельт помер двома днями раніше, 12 квітня 1945 р., у відпочинковому будинку у Ворм Спрінґзі, штат Джорджія. Він переїхав туди 29 березня, провівши п’ять днів у своєму маєтку в Гайд Парку, штат Нью-Йорк. Президент був виснажений, і його здоров’я суттєво занепало, але ніхто не очікував його раптової смерті. Елеонора Рузвельт, яка відвідувала благодійну вечірку у вашингтонському клубі «Салґрейв», була заскочена зненацька. Так само і шістдесятирічний на той час віце-президент Гаррі С. Трумен, якого викликали у Білий дім, де він дізнався новину від Елеонори. За кілька годин після смерті Рузвельта Трумен, на обличчі якого явно читалося потрясіння, склав присягу президента. Першим президентським актом стало підписання прокламації, яка проголосила день національної жалоби. Тіло президента доправили до Вашингтона поїздом о 10:00. Жалобна служба почалась о 16:00 у Східній кімнаті Білого дому, після чого труну знову відвезли на потяг. Скорботу нації виражали два мільйони людей, які вишикувалися вздовж залізничної колії, щоб попрощатися зі своїм президентом. Похорон відбувся наступного дня в Гайд Парку.
У Вашингтоні друзі й супротивники Рузвельта намагались осягнути втрату. Супротивники Рузвельта, республіканці були не менш щедрими у своїх оцінках досягнень померлого президента, ніж його союзники-демократи. Сенатор Артур Ванденберґ зі штату Мічиґан, який постійно критикував Демократичну адміністрацію, заявив, що покійний президент «залишив незнищенний слід в історії Америки та світу». Сенатор Роберт Тафт зі штату Огайо, який згодом жорстко критикуватиме прийняті в Ялті рішення, назвав Рузвельта «найбільшою фігурою нашого часу», і стверджував, що той помер «героєм війни, оскільки буквально працював до смерті на службі в американського народу»[574].
У Москві «глибоко засмучений» Сталін сказав Гарріману, який повідомив новину, що «президент Рузвельт помер, але його справа повинна жити далі». Таке саме послання хотів донести до своєї країни і цілого світу новий президент уже в перші години перехідного періоду. Трумен уповноважив Едварда Стеттініуса, який першим прибув до
