Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські і міські комісари, містечкові, сільські та повітові «прибічні» і національні ради. Органи самоврядування функціонували за старим австрійським зразком, хоча й були скасовані привілеї шляхти та всілякі цензи. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ. 16 листопада 1918 р. було видано Закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки», у якому регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади та управління. За цим законом повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а там, де їх вже було обрано, затверджував обрані кандидатури; мав право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; приймав присягу від службовців повіту тощо. Йому підлягали повітові військовий комендант та комендант жандармерії. Відповідним чином було регламентовано й повноваження комісарів нижчих ланок. Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв’язку, залізниць тощо). Як зазначалося в законі, всі службовці, які дадуть письмове зобов’язання чесно служити Українській державі, залишаються на своїх місцях.

Згодом відповідно до виданого у березні 1919 р. розпорядження секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, не старші від 40 років. Запроваджувалося річне стажування й іспит перед спеціальною комісією.

Правоохоронні органи ЗУНР почали створюватись вже на початку листопада 1918 р. Під час виборів місцевих органів влади і управління населення обирало так звану «народну міліцію», що діяла на громадських засадах. Поряд з цим, за рішенням УНРади, в листопаді розпочалося створення корпусу української державної жандармерії. Його очолила Команда української жандармерії на чолі з Головним комендантом. На місцях створювалися окружні, повітові, міські й сільські команди жандармерії, які очолювали відповідні коменданти. Комплектувалась жандармерія добровольцями з числа військовозобов’язаних, а також кадрами «старих» професійно підготовлених жандармів, які не мали за собою участі в антинародній діяльності.

Навесні 1919 р. в ЗУНР налічувалось близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народних міліціонерів.

Судова система спочатку, відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організацію судів і судової влади», залишалась без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ присягали на вірність українському народові, державі. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною антиукраїнською діяльністю і переконаннями.

Незабаром розпочалося реформування судової системи. Територія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суддів окружних і повітових судів (102 особи — українців, 25 осіб — поляків, 17 осіб — євреїв). Оскільки кадрів суддів-українців бракувало, Законом «Про скорочення підготовки судової служби» було скорочено термін стажування суддів з трьох до двох років. В умовах воєнного часу відповідним законом було тимчасово припинено діяльність суду присяжних. Було прийнято закони про запровадження у судочинство демократичних принципів (гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо), про перехід судочинства на українську мову.

Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судової ланки та створення судових установ другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювались трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних

Секретарством юстиції суддів. Згідно з законом від 15 лютого 1919 р., другою судовою інстанцією мав стати Вищий суд і третьою (останньою) — Найвищий державний суд. До їх обрання зазначені функції покладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному суді «Окремий судовий Сенат другої інстанції» і «Окремий судовий Сенат третьої інстанції».

Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені «Державна прокураторія» на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військова юстиція.

Серед надбань ЗУНР, безперечно, й створенення власних Збройних Сил — Української галицької армії. Спочатку при її комплектуванні застосовувався принцип добровільності, але з середини листопада 1918 р. було оголошено мобілізацію. На початок 1919 р. була утворена дисциплінована й патріотична армія, що складалася з трьох корпусів (понад 100 тис. чоловік). У її структурі були піхотні й кавалерійські частини, артилерія, підрозділи зв’язку, технічні, допоміжні і, навіть, авіаційний підрозділ. Очолював армію Начальний вождь (Командувач) з Генеральним штабом. Незважаючи на нестачу озброєння, боєприпасів, медикаментів, підтримана народом армія чинила відчайдушний опір ворогам. У її складі воювали не лише українці, а й австрійці, угорці, євреї, представники інших національностей.

Таким чином, у короткий термін були створені дійові органи центральної влади і місцевого управління, судові й правоохоронні органи, власні збройні сили, що в надзвичайно складних умовах зовнішньої агресії забезпечило стабільність і порядок на своїй території, можливість певний час протистояти набагато переважаючим силам ворога.

Досить активною була зовнішьополітична діяльність. Представники ЗУНР були у США, Англії, Канаді, Франції, Німеччині, Аргентині, Бразилії, домагаючись офіційного визнання й допомоги своїй країні. ЗУНР фактично мала контакти з Австрією, Чехословаччиною та іншими країнами. Делегація ЗУНР брала участь у Паризький мирній конференції, намагаючись відстояти власні інтереси. Але офіційного визнання ЗУНР не домоглася, що, власне, й вплинуло на її поразку у боротьбі із зовнішнім ворогом.

Законодавство ЗУНР

Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важливу роль в організації державно-політичного життя країни. В законі про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. було визначено шляхи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони у короткому часі було неможливо, згідно з цим законом залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Разом з тим, активно напрацьовувалась власна законодавча база.

Конституційні засади держави були визначені у «Тимчасовому Основному законі про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13 листопада 1918 р. У ньому містяться важливі положення про назву держави, її територію та державний суверенітет. Зокрема зазначалося, що „Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Народною Радою у Львові 19 жовтня 1918 року”, обіймає „весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями”. Встановлювалась, „як вона визначена на етнографічній карті австрійської монархії” лінія кордонів. Проголошувалося верховенство влади народу, яка мала здійснюватися через обрані „на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорційного права голосування без ріжниці пола” Установчі збори.

До часу зібрання Установчих зборів здійснення владних повноважень покладалося на Українську Національну Раду і Державний Секретаріат.

Зазначалося, що гербом ЗУНР є золотий лев на синім