Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша - Юрій Станіславович Митрофаненко
16 березня в думі проходить екстрена закрита нарада. На нараді присутні члени управи та голови думських фракцій (частково вони ж члени тимчасового комітету революції). Говориться про необхідність захисту міста, одночасно щоб заходи по захисту не викликали негативну реакцію більшовиків. Приймається рішення легалізувати домову охорону, яка сприймалась більшовиками, як незаконні збройні формування, шляхом збільшення міліції з 200 до 600 чоловік [1, с.49-50зв.].
Радянська влада, на чому наполягав Муравйов, мала бути сформована з представників місцевих соціалістичних партій (вимога думи) [15]. Невдовзі полупанівці залишили місто під загрозою наступу українсько-німецько-австрійських військ.
Відступ більшовиків з Єлисаветграда мав катастрофічні для міста наслідки. 17 березня в Єлисавет від більшовицького командування надходить телеграма: «Нач. бронепоезда Полупанову и отряду Сиверса 2-го. Предписываю вам немедленно отступать в сторону Знаменки, разрушая мосты и пути» [8, с.75]. Наступного дня 18 березня більшовики вже відкрито говорять, що перед відступом вони підірвуть Балашівський міст, пограбують банки та пустять 2-3 снаряди по місту. Для підриву мосту був підготовлений вагон вибухівки, але делегації від робітників завода Ельворті у ході переговорів з мінерами вдалося отримати обіцянку, що міст не буде підірваний. 19 березня ешелони радянських військ покинули місто, перед тим витягнувши все цінне з вагонів усіх потягів, які стояли на залізничному вокзалі. Після цього адміністрація залізниці відразу ж дала наказ розібрати шляхи як у бік Знам'янки, так і у бік Шестаківки [11, с.4].
Після відступу більшовиків у Єлисаветграді нарешті запанував мир. Керувати містом продовжила міська дума та переобраний ревком (не-більшовицький за своїм складом, який сформували представники соціалістичних партій). Після перемоги над анархістами єлисаветградцям вдалося поповнити запаси одягу, який зберігався в панічно кинутому О. Беленковичем ешелоні (в документах думи його називають ешелоном, здобутим під час народного повстання проти анархістів Марусі Никифорової 9-11 березня). Насправді це був «потяг Беленковича», кинутий ним 7 березня на залізничній станції Єлисаветград). Серед одягу була велика кількість шинелей, теплих сорочок, штанів, старовинної зброї, взуття, серветок, носових хусток, боєприпасів. Речі були передані учасникам повстання, міській лікарні та відділенню червоного хреста, на потреби поховальної комісії [11, арк. 11-28].
Крім Єлисаветграда, більшовики зазнали невдачі під час спроби встановити свою владу, в Глодосах, де діяв потужний осередок підтримки УНР. Глодоські самостійники вдалися до хитрощів. Зважаючи на перевагу більшовицьких сил, яких стягнули під Єлисавет у лютому-березні 1918 р., отамани з «тактичних маневрів перейменувалися на „червоне козацтво, поки до Києва не повернеться українська влада“». Делегації вільних козаків на чолі з Кульчицьким вдалося під час перемовин переконати більшовицького повітового комісара Синявського, що козацтво підтримує радянську владу і, без більшовиків, самостійно стежитиме за порядком на своїй території. Ця хитрість дозволила на певний час уникнути більшовицьких погромів. Але в умовах наступу українсько-німецько-австрійських сил на Україну Синявський наказав їм прибути до Єлисавета, щоб використати в боротьбі на радянському боці. У відповідь армія розгорнула наступ на більшовиків, роззброюючи їхні дрібні підрозділи, арештовуючи більшовицьких агітаторів. Після того, як наприкінці березня 1918 р. в місті відновилася українська влада, там продовжилося формування загонів Вільного козацтва. Отже, Вільне козацтво на теренах нашого краю було одним з найчисельніших та найуспішніших в Україні. Вони не допустили встановлення більшовицької влади на своїй території, а весною 1918 р. разом з німецькими військами вільнокозачі загони звільняли терени повіту від більшовиків. А в березні 1918 р. єлисаветградці навіть просили про допомогу Вільне козацтво Кульчицького, коли боронили місто від анархістів та більшовиків під час «Народного повстання».
Тим часом Єлисаветград поступово налагоджував мирне життя після тривалого спротиву більшовикам та анархістам. Наслідки боїв були тяжкими для Єлисаветграда, який вперше по-справжньому відчув «запах війни». Газета «Голос Юга» друкувала списки вбитих та поранених під час «народного повстання». Ця назва стала загальноприйнятою для подій 24-26 лютого 1918 р., офіційно використовувалася в документах та під час засідання міської думи (першого після повстання 1 березня 1918 р). За даними міської думи в боях загинуло 56 осіб, поранено — 126 [14, 86 зв.]. За більшовицькими підрахунками — 86 вбитих, 140 поранених. Напевне до числа жертв повстання зарахували й робітників Дніпровського заводу м. Кам'янське. Полеглих ховали на міських цвинтарях та окремо на плацу Кавалерійського училища.
Сучасний дослідник В. Чоп назвав події «народного повстання» «парадоксом революції та тріумфом анархії, який однаковою мірою вражав як пересічного громадянина, так і маститого політика» [30, с. 30].
Справді бої між анархістами та єлисаветградцями отримали достатньо широкий резонанс і викликали в деяких випадках діаметрально протилежні оцінки ситуації. Відзначимо, що єлисаветградці розглядали бої з більшовиками та анархістами винятково, як захист рідного міста від зграї злочинців, і дуже пишалися своєю перемогою. Анархісти, яких Ю. Яновський назвав «хоробрим ворогом», були серйозним противником.
Преса не шкодувала компліментів учасникам повстання: «Елисаветград единственный и непредсказуемый в этом смысле город» [8], а події «народного повстання» «найкращими сторінками історії міста» [16, с. 221].
«Це були дні, коли, здавалося, стерлися всі непорозуміння, кудись далеко відійшли всі минулі рахунки, забута була колишня ворожнеча, всі відчули себе рівними, потягнулися до свободи від загрози та насильства, під гнітом яких протікало все життя міста останнім часом», — писала про ті дні єлисаветградська преса [16, с. 221-222]. Учасникам боїв Биковського фронту (один із найдавніших районів міста в Печорській балці) вдячні єлисаветградці збиралися поставити пам'ятник біля Знам'янської церкви (нині там тубдиспансер) на добровільні внески. Проводився збір коштів на потреби сімей загиблих та постраждалих під час боїв [9].
Газета «Голос Юга» по гарячих слідах намагалася визначити причини вдалих результатів повстання проти анархістів. Зокрема, Сергій Теплов — автор статті «Потрійна помилка» — зазначав, «що при нападі на місто М. Никифоровій не завадило б
