Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша - Юрій Станіславович Митрофаненко
Час ультиматуму минув. Тоді Беленкович оголосив всіх, хто відмовився здати зброю, «поза законом» (фактично все місто). Він погрожував застосувати силу проти порушників наказу: відкрити по місту «ураганный огонь» [14, арк. 37 зв].
8 березня 1918 р. Белінкович вчинив спробу відібрати зброю силою, але несподівано для себе на Биковській та Чечорі наштовхнувся на масовий, а головне організований збройний опір, добре озброєних більшовиками домових охорон, та був змушений залишити Єлисаветград [7]. Спочатку його вибили з Чечори та Викового, а потім із залізничного вокзалу. Членів його загону відправили до тюремної лікарні (вони дякували комітету, бо це врятувало їх від розправи міщан), бо частина більшовиків була розстріляна прямо на вокзалі. Сам О. Белінкович панічно тікав на тачанці, розкидаючи георгіївські хрести, щоб затримати переслідувачів. На вокзалі від кинув ешелон, який більшовики оцінили у 25 млн. руб. Авіаційний дивізіон (200 осіб) не підтримав О. Белінковича та остаточно перейшов на бік містян.
Вигнання коменданта стало першим етапом «народного повстання» в Єлисаветграді проти більшовиків. Спроба застосувати військову силу проти цивільного населення міста, а не проти якоїсь окремої політичної сили, викликало невдоволення населення. Один з учасників повстання з гордістю згадував: «Нас оголосили „поза законом за те, що ми не хотіли здавати зброї, а ми цією зброєю відновили закон і врятували місто від беззаконня“» [8].
Навіть більшовики були змушені визнати факт радості єлисаветградців від вигнання їхнього ревкому з міста:
«После легко доставшейся „победы“ над Беленкевичем, боевое настроение укрепилось. Город стал походить на вооруженный лагерь. Молодые люди ходили по улицам с винтовками. „Победители“ делились „боевыми“ воспоминаниями. Слова „цепь“, „команда связи“, наша „конница“, слышались отовсюду. По улицам скакали офицеры, проводились телефоны, спешили нарочные» [7].
Іншою причиною повстання була втома міста від «рейкової війни» та диктатури військових ешелонів, які прибували в місто: особливо більшовицьких та анархістських. Позиція міщан була рішучою та послідовною: «Раз так тоді ми нікого до міста не пустимо!».
Отже, перший етап повстання тривав 5-8 березня 1918 р. і завершився розгромом та втечею О. Белінковича з міста. Керівництво містом здійснювали міська дума, «Комітет семи», «Тимчасовий комітет революції» (утворений на засіданні міської думи в лютому 1918 р. на противагу більшовицькому ревкому). До його складу потрапили представники соціалістичних партій, кадети і декілька робітників. В ньому не було жодного більшовика, що свідчило про низьку популярність цієї партійної сили в Єлисаветграді [7]. Дума та комітет працювали в приміщенні міської думи, що свідчило про їх повну співпрацю. Цей факт довів низьку популярність більшовиків серед містян, бо як тільки 657 Прутський полк та анархісти залишили місто, вони відразу втратили владу в Єлисаветі.
Завдяки спогадам більшовиків з книги «Роки боротьби» маємо інформацію про керівний склад «Тимчасового комітету революції».
«Накануне разгрома отряда Беленкевича[2]в городе образовался „Временный Комитет Революции“ под председательством эсера Лагуты и заместителя его Шлянина. Сюда вошли также: Дрожжин, Мрачковский, Темкин, одним словом это был весьма трогательный блок меньшевиков, правых эсеров, кадетов и даже кое-кого поправее. „Временный Комитет Революции“ создал штаб, куда вошли 2 генерала, несколько штабных офицеров и несколько рабочих для пущей видимости. Вот этот то, с бору да с сосенки, собравшийся „Временный Комитет Революции“ вполне постарался оправдать надежды Елисаветградской буржуазии. Ее он защищал не за страх, а за совесть. Не без влияния его был совершен разгром Беленкевича. Штаб прежде всего сгруппировал вокруг себя белогвардейский элемент для организации боевых отрядов во всех частях города. Один из таких отрядов был организован на Ковалевке, он помещался в доме помещика Шатова и во главе его стояли: сыновья Шатова, помещик Гонглеб, нотариус Волков, владелец спиртоводочного завода Макеев и др. Этот белогвардейский штаб принял в свои руки командование над вооруженными защитниками города и деятельно готовился к обороне. Все всполошилось» [7].
9 березня 1918 р. до міста знову наблизилися озброєні до зубів никифорівці, які дізналися про розгром більшовицького загону О. Белінковича. Єлисаветград був для більшовиків важливим залізничним вузлом. Спільно з анархістами діяли більшовицькі загони Сорокіна та Коляденка, якого призначили відповідальним за контроль потягів на залізничних станціях Бобринська (Сміла) — Єлисаветград — Знам'янка [2, с. 63-68]. Розпочався бій на підступах до міста. Це був другий етап «народного повстання» — оборона Єлисаветграда від анархістів, союзників більшовиків. Місцева газета «Голос Юга» назвала його навіть не повстанням, а «відбиттям (отражением) від летючих гастролерів» [16, с. 221].
«Робітники, молодь і люди похилого віку заявили, що вони будуть захищатися до останнього набою, що вони відійшли від політики, але не бажають підкорятися злочинцям», — писала газета «Голос Юга» [16, с. 221]. Рішучість єлисаветградців та масовість повстання пояснюється втомою населення від анархо-більшовицьких експериментів, з якими місто вже познайомилося достатньо.
Ю. Яновський передав настрій міщан перед зіткненням та описав їхнє ставлення до Марусі в повісті «Байгород»: «Все підготовлено. Гніт повстання тліє і шипить. Кров нудьгує в тілах, що мають сьогодні нехотя пролити її в землю» [34, с. 324].
«Тимчасовий комітет революції» зумів гарно підготуватися до повстання. Єлисаветград мав достатньо зброї, важку й легку артилерію, кулемети і аероплани [7]. Тилове забезпечення взяли на себе місцеві підприємці, налякані попередніми діями никифорівців. Місто виявило неабияку єдність, патріотизм, незважаючи на досить строкатий релігійний та національний склад. Анархістам протистояли: міліціонери, вояки 8-го авіадивізіону. На озброєнні вони мали гвинтівки, кулемет. Авіатори звернулися до «комітету семи»
