Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша - Юрій Станіславович Митрофаненко

Надалі подаємо перші кроки Української держави в Єлисаветграді за текстом книги «Кавалерія».

На початку травня городяни знайомляться з текстом Закону про тимчасовий державний устрій України, підписаного Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським та отаманом Миколою Устимовичем (дядьком уродженця Єлисаветграда Володимира Шульгина). Невдовзі з'їзд земельних власників Єлисаветградщини надіслав за підписом головуючого Ерделі телеграфне вітання Гетьману, отримавши відповідь Скоропадського та Генерального писаря Полтавця-Остряниці. Міністром юстиції нового уряду став С. Шелухін, який свого часу працював єлисаветградським суддею. Заступником губернського комісара нова влада призначила землевласника (у районі ст. Канатового) Я. Саргані, губернським старшиною — колишнього голову Олександрійського земства С. Пищевича, Чигиринським повітовим старостою — начальника ліквідованої єлисаветградської кінної міліції. Українським комендантом Єлисаветграда, як ішлося в публікації в місцевій пресі, став підполковник Любимов. Р. Коваль пише, що за гетьмана комендантом міста був М. Сердюк, у майбутньому — петлюрівець, учитель С. Покровського. Діяла і німецька комендатура, яка невдовзі перебралася із кавучилища до сусідньої громадської жіночої гімназії. Помічник повітового комісара Пилипенко передав справи новопризначеному комісару В. В. Верещагіну (заступник — К. А. Гудевич), у наказі № 1 якого, зокрема, йшлося про необхідність роззброєння. Невдовзі було обіцяно за здані гармату — 50 крб., кулемет — 12,5 крб., гвинтівку — 1 крб., що на той час складало немалі гроші. В Українському робітничому клубі (на вулиці Н. Донській) відбулися збори старшин і козаків, які служили в українських частинах або працювали з українізації війська.

Про вимоги українського командування до поведінки своїх підлеглих у побуті свідчить такий факт. Двоє вояків з частини, яка базувалася в колишньому кавучилищі, помітили, як один селянин добре вторгував за свиней і, коли той повертався додому Бобринецьким шосе, пограбували його на 21 тисячу крб. У відповідь приїжджий верхи непомітно для грабіжників прослідкував за ними в місто, де зумів їх затримати і повідомити в частину. Там солдатів розстріляли за те, що ганьбили честь і гідність українського війська. Попри ліквідацію ЄКУ в місті діяло товариство взаємодопомоги його колишніх юнкерів і службовців. Зокрема, на 2 червня у реальному училищі були призначені загальні збори цієї організації. Через кілька днів генерал, колишній викладач (з 1 вересня 1911 р. мешкав у буд. Пашковського по вул. Миргородській) ЄКУ О. Дорошкевич (20.8.1874-12.1.1919), отримавши призначення до українського корпусу, штаб котрого мав бути в Чернігові, прибув до Єлисаветграда за родиною. Олександр Васильович здобував освіту в Московському військовому училищі, Миколаївській академії Генштабу, воював проти Японії, у Першу світову війну став генералмайором. Із 17 квітня 1918 р. призначається отаманом (командувачем) Чернігівського (згодом — 5-го) корпусу Армії УНР (потім — Української держави). У Хмельовому в цей час було вбито випускника кавучилища, 20-річного начальника волосної міліції Ю. Г. Коншина. Ще під час перебування в кадетському корпусі він добровольцем відправився до війська, де отримав за хоробрість Георгіївського хреста. До вказаної волості він прибув після закриття ЄКУ. У гарнізонному зібранні на розі Дворцової вул. і Театрального пров. розмістилася канцелярія комітету допомоги військовим інвалідам. У цьому приміщенні відбулася лотерея-алегрі на користь товариства допомоги бідним католикам.

Українські частини брали участь у бойових сутичках у краї. Дев'яти військовикам полку ім. Івана Гонти кілька годин довелося відбивати напад у маєтку Зеєля під Бобринцем, поки прибула основна частина загону на чолі із уже згадуваним Князевим (1922 р. чекісти згадуватимуть одного з організаторів українського підпілля в Єлисаветградському повіті, петлюрівського офіцера Григорія Князева, який очолював групи в районі Ставидла — Миронівки — Володимирівни — Обознівки — Лелеківки — Сентово — Ясинуватки, був заарештований у справі «Щирі»). Останній, як і Нетреба, був поранений у руку в переможній атаці. Невдовзі до Єлисаветграда прибули 59-й Люблінський і 60-й Замосцський українські полки 15-ї піхотної (майбутньої 2-ї Херсонської української) дивізії, розташувавшись у московських казармах напроти жіночої гімназії. Їх очолювали полковники Терлецький і Жеврецький.

25 травня центральними вулицями марширували австрійські війська. Парад приймав начальник дивізії зі своїм штабом. За невиконання вимог австро-угорців ними було усунено з посади міського голову С.П. Крамаренка (в. о. голови став Л. В. Панасюк). За декламування зі сцени під час любительського спектаклю в театрі вірша, «спрямованого проти німців», було заарештовано сина українського кавалерійського полковника Зубова. Його мали передати австро-угорському військово-польовому суду за «порушення громадського спокою і порядку». Родичі звернулися до командира іноземців, генерала з проханням, з огляду на юнацьку легковажність звинувачуваного, поставитись до нього поблажливо і обмежитись арештом, не піддаючи іншим покаранням. Вночі 26 червня невідомі обстріляли австро-угорських вартових біля юнкерських таборів. У Лелеківці австро-угорські загони роззброїли мешканців, захопивши понад 100 гвинтівок та розстрілявши більшовика К. Настасієнка.

В травні 1918 р. тепер вже за Гетьманату продовжився конфлікт прапорів. 1 травня 1918 року, який був затверджений УHP вихідним днем, у Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!».

Червоний прапор протримався поряд з жовто-синім недовго. З переворотом у Києві та утворенням Української Держави Скоропадського в Єлисаветі також змінились представники центральної української влади. Методи нової влади були дієвіші. Один з кроків  — міські службовці присягнули на вірність Українській Державі та гетьману Скоропадському [6]. Іншим кроком, до якого вдався помічник повітового коменданта Єлисавета осавул Гриценко, був припис до міського голови Крамаренка зняти червоний прапор до 17:00 30 червня 1918 року. У відведений час прапор не був знятий, тому Гриценко наступного дня зняв прапор власноруч [17, с. 2].

У Державному архіві Кіровоградської області в описі документів Єлисаветградської міської управи під номером 751 значиться справа про встановлення українського прапора. Ця справа могла б бути важливим джерелом інформації, якби вона не мала статусу «зникла». Однак подібні «дрібниці» не можуть стати на заваді встановленню істини за наявності бажання збирати