Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Березень, який у США розпочався з високої ноти звернення Рузвельта до Конгресу, несподівано приніс безпрецедентне загострення радянсько-західних відносин. Надзвичайні досягнення Червоної армії означали, що день у день радянці контролювали чимраз більше територій і людей. І їхнє поводження з тими людьми й теренами вельми непокоїло Лондон і Вашингтон. За кілька коротких тижнів радянсько-американсько-британські відносини стрімко покотилися вниз із вершини, означеної ялтинськими домовленостями та атмосферою, і досягли найнижчої точки з 1941 р., струсонувши Альянс до його основ.
Усе почалося з листа, який Рузвельт відправив Сталіну 3 березня, за два дні після своєї тріумфальної промови перед Конгресом. У листі він порушив питання, на яке Ялтинська конференція звернула відносно незначну увагу, — поводження з військовополоненими союзників. Угода з цього питання була підписана представниками американських і радянських військових, тож тепер ця тема вперше досягла рівня найвищого політичного керівництва.
«У мене є достовірна інформація, — починався лист Рузвельта, — про труднощі зі збиранням, постачанням та евакуацією колишніх військовополонених та американських екіпажів літаків, які застрягли на схід від російської лінії фронту. Необхідно терміново видати інструкції, які дозволять десяти американським літакам з американськими екіпажами працювати між Полтавою і місцинами в Польщі, де можуть перебувати американські колишні військовополонені та збиті пілоти». Президент мав на увазі американську повітряну базу в Полтаві, яка існувала там з весни 1944 р. «Я вважаю, — продовжував президент, — що цей запит має надзвичайно важливе значення не тільки з гуманітарних міркувань, а й з огляду на серйозний інтерес американської громадськості до добробуту наших колишніх військовополонених та екіпажів літаків»[510].
Різкий тон листа Рузвельта віддзеркалював обурення генерала Джона Р. Діна, голови американської військової місії в Москві, коли він дізнався про поневіряння трьох американських офіцерів, які дісталися до Москви 17 лютого 1945 р. Капітан Ернест М. Ґрюнберґ, молодший лейтенант Френк Г. Коллі та молодший лейтенант Джон Н. Дімлінґ-молодший втекли з німецького концтабору, коли його передислоковували в західному напрямку, попереду радянського фронту. Вони рушили пішки з Польщі до Москви, вдень подорожували радянськими залізничними коліями, а ночували в селянських будинках. Вони покладалися на їжу й запаси, якими ділилося місцеве населення, і зрештою дісталися Москви на поїзді. Червоноармієць, якого вони здибали на вокзалі, направив їх в американське посольство.
«Я думаю, що ніколи раніше офіцерів не вітали настільки щиро, як цю першу трійку замурзаних колишніх в’язнів, коли вони дісталися нашого штабу, — писав Дін кілька років по тому. — Для нас вони втілювали тисячі американців, на звільнення яких ми очікували і для яких були готові багато чого зробити, якби нам тільки дали таку змогу». Діна особливо обурило те, що, як свідчила історія офіцерів, радянські колеги його обманювали або в кращому разі приховували кількість американських військовополонених у контрольованій Радянським Союзом Східній Європі й умови їх утримання.
Виявилося, що сотні, якщо не тисячі брудних, голодних і виснажених американців, дехто з яких потребував невідкладної медичної допомоги, бродили лісами Польщі в пошуках представників американського військового командування. Офіцери Червоної армії ними не цікавились, а в деяких колишніх військовополонених радянські солдати під прицілом відібрали годинники. У радянському таборі репатріації поблизу Варшави перебували десятки поранених американців, про яких Дін нічого не знав. Відповідно до протоколу про обмін військовополоненими, який Дін підписав кількома тижнями раніше в Ялті, радянські колеги були зобов’язані не лише інформувати його про американців у радянському ув’язненні, а й дозволити американському військовому та медичному персоналу доступ до місць зосередження американських військовополонених у радянському тилу.
Озброївшись свідченнями трьох офіцерів, обурений Дін почав напряму вимагати від своїх радянських контактів інформацію про американських військовополонених під їхньою вартою і доступ до таборів репатріації в Польщі. У відповідь він одержав суперечливу інформацію про кількість американців під вартою та запевнення, що американській військовій місії дозволять зв’язатися з колишніми військовополоненими в таборі репатріації, який організовувався в Одесі. Дін хотів, щоб його люди вилетіли до Польщі з бази в Полтаві американськими літаками, щоб евакуювати звідти американців, але мало чого досяг.
І лише після того, як він заручився підтримкою Гаррімана, справа, хоч і повільно, але почала рухатись. Після звернення посла до Андрія Вишинського невеликій групі американців, включно з лікарем, дозволили вилетіти до Любліна радянським літаком. Цей обмежений американський успіх був недовговічним. Уже в Польщі виявилося, що групі не дозволяли покидати місто. Гарріман звернувся до Рузвельта із проханням втрутитися особисто і розв’язати питання зі Сталіним. Він відчайдушно намагався забезпечити дозвіл для американських літаків вилетіти до Польщі й евакуювати американців[511].
Третього березня Рузвельт відправив свою жорстку телеграму Сталіну. Той відповів за два дні після того. Він запевнив президента, що труднощі Червоної армії, пов’язані із транспортуванням американських військовополонених до транзитних таборів у радянському тилу, вже позаду. В Одесі перебувало 1200 американців, інші туди прямували, тож не було потреби направляти американські літаки чи представників до Польщі. Сталін намагався заспокоїти Рузвельта: «Я хочу запевнити вас, що з нашого боку ми зробимо все можливе, щоб створити для них [американських військовополонених] сприятливі умови, як тільки вони опиняться на території, яку займуть радянські війська».
Відповідь Сталіна не задовільнила Діна. Він хотів особисто поїхати до Польщі, і Гарріман знову звернувся до Вишинського по дозвіл. Отримана відповідь вела його в дипломатичну пастку. Вишинський хотів, щоб Дін подав запит на отримання дозволу до польського уряду, що, на думку Гаррімана, було б рівноцінно визнанню американцями контрольованого Москвою уряду. Гарріман знову звернувся до президента, який надіслав Сталіну ще різкіше повідомлення. «Чесно кажучи, я не можу зрозуміти ваше небажання дозволити американським офіцерам надати їхнім людям допомогу в цьому питанні, — писав Рузвельт. — Цей уряд максимально задовольнив усі ваші запити. Я зараз прошу вас піти йому назустріч у цьому конкретному питанні. Будь ласка, зателефонуйте Гарріману, [який зможе] докладно пояснити мої побажання».
Деякі частини повідомлення звучали радше як наказ, ніж як прохання. Однак Сталін залишився незворушним. Двадцять другого березня він повідомив президентові, що його джерела інформації помилялися. У Польщі залишилося лише сімнадцять американців, і їх невдовзі доправлять літаком до Одеси. Радянський диктатор перейшов на більш неформальний, майже особистий тон. «Що стосується запиту у вашому повідомленні, то мушу сказати, що якби цей запит стосувався мене особисто, то я б легко погодився навіть на шкоду власним інтересам. Проте в цьому разі справа стосується інтересів радянських армій на фронті та радянських командувачів, які не хочуть присутності додаткових офіцерів, які не мають ніякого відношення до військових операцій». Сталін використовував своїх військових командирів, які не мали жодного стосунку до військовополонених (останні повністю перебували у віданні НКВС) як привід ще раз сказати «ні».
Він також був готовий перейти в наступ. Як це вже раніше робили радянські дипломати та пропагандисти, Сталін звинуватив американців у жорстокому поводженні з радянськими громадянами під вартою: «Колишні американські військовополонені, звільнені Червоною армією, перебувають у радянських
