Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
VII. Національні Союзи
69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цеб-то право на самостійне устроення свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.
70. Населяючим територію УНР націям — великоруській, єврейській польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, як що до Генерального Суду яко те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не меньш як 10.000 громадян УНР…
71. Для здійснення зазначеного в § 69 права, громадяне УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членам кожного національного союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з цього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації.
72. Національний Союз користується правом законодавства і врядування…
74. Національний Союз установляє свій щорічний бюджет і має право:
а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування;
б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати инші фінансові заходи для забезпечення діяльности Національного Союзу.
77. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обіраються членами союзу…
VII. Про тимчасове припинення громадянських свобід
79. У випадку державної конечности (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.
80. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.
83. Припинення громадянських свобод не може тривати довше, як три місяці, і продовження тоді повинні ухвалити Всенародні Збори.
Тема 11. Українська держава і право (Гетьманат П. Скоропадського)
Формування держави
На скликаному у Києві 29 квітня 1918 р. за ініціативою «Союзу земельних власників» з’їзді українських хліборобів нащадок давнього роду козацької старшини П. Скоропадський був проголошений Гетьманом України. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Але не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний результат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність й покласти край революційному хаосові. Авторитетний бойовий генерал П. Скоропадський ще з початком революції українізував своє військове з’єднання, але Центральна Рада відкинула його послуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований намаганнями відновити правопорядок, скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.
Протягом доби прихильники гетьмана оволоділи державними установами. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з «Грамотою до всього українського народу» і оприлюднив «Закони про тимчасовий державний устрій України», в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, земельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва «Українська держава».
За Законами про тимчасовий державний устрій України «влада управління належала виключно до Гетьмана України в межах усієї Української держави». В історико-правовій літературі існують різні точки зору на природу гетьманської влади. Дехто із учених вважає, що із заснуванням Гетьманату в Україні відбувся перехід до президентської республіки. Дехто з дослідників говорить про повернення до монархічної форми правління. Дійсно, титул «Гетьман» асоціюється з квазимонархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманами.
Фактично ж «до обрання Сейму» встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої й виконавчої влади. «Без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Проте, усякі урядові акти гетьмана мали бути контрасигновані Отаманом Ради Міністрів або одним із відповідних міністрів. Він призначав і звільняв виконавчу владу — Отамана Ради Міністрів і весь склад уряду. До повноважень Гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був «Верховним Воєводою Української Армії і Флоту», оголошував військовий та осадний стан (припиняв усі громадсько-політичні свободи), виконував право загальної амністії, здійснював особисте помилування.
Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропадський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимчасовий Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України». За цим законом у зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних Правителів Держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам Гетьман, одного обирав Сенат і одного — Рада Міністрів. Характеризуючи цей закон, можна стверджувати, що мало місце прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності і наступності вищої державної влади.
Законами про тимчасовий державний устрій України функція організації і координації діяльності центральних відомств «по предметах як законодавства, так і вищого державного управління» покладалася на призначену Гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду міністрів Отаман — Міністр, який згодом почав називатися Головою Ради Міністрів. «Керування справами Ради Міністрів» покладалося на «Генерального Секретаря (згодом почав називатися Державним Секретарем) і на підлягаючу йому Державну Генеральну Канцелярію». На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, іноземних справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, народної освіти (21 червня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), судових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також були створені нові: Міністерство народного здоров’я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поділялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих міністерств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.
Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище від партійних інтересів і не підтримали гетьманський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та монархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьманського уряду, то воно не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голова професор М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український політичний діяч і історик Д. Дорошенко та ін. Проте, після відставки Ф. Лизогуба в сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чолі із С. Гербелем українців майже не було.
