Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Іден мав свій набір питань, які хотів вирішити останньої миті. Він запропонував додати Саудівську Аравію, давнього британського союзника і реципієнта британської допомоги на Близькому Сході, до списку країн, запрошених на установчу конференцію ООН. На здивоване «чому?» Молотова Іден відповів, що саудити висловили бажання оголосити війну Німеччині, але союзники переконали їх цього не робити. «Було б добре мати мусульманина або двох, — мовив він. — Ібн Сауд зустрінеться за чашкою кави з Президентом». Стеттініус підтримав ідею, але Молотов відповів «ні», боячись, що таке запрошення створить небажаний прецедент. Іден погодився відмовитися від своєї пропозиції.
Молотов, зі свого боку, проштовхував нову формулу щодо Ірану. Він відкинув твердження, що Стеттініус та Іден «звернули увагу на необхідність дотримуватися Тегеранської декларації» щодо нафтових концесій, і запропонував замінити його нейтральною формулою, згідно з якою три міністри закордонних справ обмінялися думками з цього питання. Молотов зазначив, що коли його пропозицію відкинуть, то доведеться вилучити весь розділ. Погроза спрацювала: Іден і Стеттініус капітулювали. Зусилля Молотова переглянути заяву щодо конвенції Монтре і поліпшити шанси Радянського Союзу захопити Чорноморські протоки виявилися менш успішними. Молотов хотів вставити фразу, що конвенція не відповідає новій ситуації, але Стеттініус заперечив, що передчасно робити таку заяву до того, як троє міністрів вивчать це питання. Замість цього додали компромісну формулу Ідена: міністри обговорять радянську пропозицію, а турецький уряд поінформують про результати обговорення «у відповідний момент».
Минула вже шоста вечора, коли протокол Ялтинської конференції, який окреслив її рішення з усіх основних питань, підписали три міністри закордонних справ. Молотов та Іден також підписали радянсько-британські угоди про обмін військовополоненими. Радянсько-американську угоду в цій справі підписали представники обох військових командувань. Ішлося про відмінність позицій британського та американського міністрів зовнішніх справ стосовно військовополонених. Іден схвалив угоду, незважаючи на тривожні повідомлення про радянське поводження з репатріантами, тоді як Стеттініус, якому повідомили про відмову радянських військовополонених повернутися на батьківщину, діяв значно обережніше.
Коли троє міністрів закордонних справ, підписавши остаточні документи, увійшли до передпокою Лівадійського палацу, Молотов звернув увагу на лимонне дерево, яке доправили за наказом Сталіна після ремарки Рузвельта, що мартіні набагато краще смакує з лимоном. Оскільки лимонів на дереві було ще багато, Молотов запропонував, щоб Іден і Стеттініус узяли по гілці як сувенір. Вони так і зробили. Тоді ж настала черга дипломатів і військовослужбовців союзників, котрі зібралися в кімнаті, зробити те саме, поки, як написав один із радянських дипломатів, не зникли всі гілки й залишилися тільки ті частини, які «можна було хіба розпиляти або відрубати сокирою». Союзники повернулися додому з мирної конференції з лимонними гілками замість пальмових або лаврових. Наразі вони не помічали іронії власних дій[483].
«Ми завершили конференцію — успішно, як на мене, — написав Рузвельт дружині після від’їзду. — Я трохи виснажений, але все гаразд». Останніми днями президент підштовхував конференцію до завершення, пояснюючи Стеттініусу, що мусив застосувати такий тиск, щоб запобігти її «затягуванню на дні». Однак, виїхавши з Лівадії, він не кинувся до Сакського аеродрому на зустріч із «трьома королями», котрі, як він сказав Сталіну, чекали на нього в Середземномор’ї. Натомість він поїхав до Севастополя, де провів ніч на пришвартованому в гавані кораблі ВМС США «Катоктін». Ідея належала військово-морському ад’ютантові Рузвельта, адміралу Вілсону Брауну, який вважав, що присутність Рузвельта піднесе моральний дух екіпажу.
Це, безумовно, спрацювало. «Палубу “Катоктіна” наповнили люди, які віддали президенту шану, коли той зійшов на борт», — записано у президентському журналі подорожей. «На “Катоктіні” на вечерю нам подали смачні стейки, — продовжував автор журналу, — що стало для нас справжнісіньким бенкетом після восьми днів російської дієти». Головний охоронець президента Майкл Рейлі згадав, що вони їли техаський стейк. Проте візит виявився важким особисто для президента. Аверелл Гарріман, який супроводжував Рузвельта, пізніше згадував: «Подорож крученими дорогами тривала три години, а коли ми дісталися до корабля, на борту було так жарко, що я майже зомлів. Президент провів жахливу ніч, і я думаю, це вплинуло на його здоров’я. У будь-якому разі наступного ранку він здавався стомленим і виснаженим».
На шляху до Севастополя президент і його супровід проминули бойовища Кримської війни минулого століття, у тому числі й місце атаки Легкої бригади, однак найсильніші враження на Рузвельта справили спустошення, завдані країні під час останньої війни. «Рузвельт видавався нажаханим знищеннями, для яких, як він стверджував, не було воєнних причин; Ялта не мала стратегічної цінності, не мала оборонних споруд; і ця картина переконала його найбільше, що німці повинні заплатити око за око і зуб за зуб», — занотувала Анна Беттіґер у щоденнику, описуючи їхнє наближення до міста перед конференцією. Руїни, які Рузвельт побачив у Севастополі, вразили його ще дужче. Згідно зі щоденником президента: «Місто було фактично зрівняне із землею, за винятком стін житлових та інших будівель, які після мін, бомб та снарядів останніх битв стояли, наче білборди, мовчки засвідчуючи жахливу й безглузду помсту нацистів. Із тисяч будинків у місті, як сказали президентові, тільки шість залишилися недоторканими, коли німці втікали».
Президенту розповідала про руйнування донька, але тепер він побачив їх на власні очі. Образ сплюндрованого міста переслідував Рузвельта, зміцнивши його думку, що Радянський Союз був головною жертвою нацистської агресії. «Від Ялти мало що залишилося, окрім порожніх стін, руїн, знищення, — сказав він Конгресу 1 березня. — Севастополь, захищений від негоди порт на відстані сорока чи п’ятдесяти миль, теж є втіленням цілковитого руйнування — саме велике місто, його масштабні верфі й укріплення. Мені здається, що в усьому місті залишилися недоторканними менше десятка будівель. Я читав про Варшаву, Лідіце, Роттердам і Ковентрі, але я бачив Севастополь і Ялту. І знаю, що земля не може одночасно сумістити німецький мілітаризм і християнську порядність».
Деякі нацистські лідери образилися, прочитавши заяву Рузвельта. Другого березня, за два тижні після бомбардування союзниками Дрездена, міністр пропаганди Гітлера Йозеф Ґеббельс продиктував такий щоденниковий запис: «Це чиста зухвалість, коли Рузвельт говорить, що побачив у Севастополі спустошення. Він робить висновок, що між християнською порядністю та нацизмом лежить велика прірва. Про жахливі руйнування, завдані американськими ВПС по нефортифікованих і незахищених німецьких містах, він, звісно, нічого не говорить узагалі». Моральне обурення, яке нацистська агресія викликала у Рузвельта, симпатії якого належали радянським жертвам, не справила на Ґеббельса ніякого враження. Власне, на його симпатію ніхто і не сподівався[484].
Після того як Рузвельт виїхав із Лівадії, Черчилль, за словами доньки, раптом відчув себе самотнім. Сталін, який зник, «наче якийсь джин»,
