Демократія - Кондоліза Райс
Люди рідко думають про рух за громадянські права як момент демократичного переходу. Але так було. З усіх разючих поворотів американської історії найвизначнішим було те, як Конституція служила справі подолання спадщини рабства й легалізації сегрегації. Те, що нащадки рабів ухопилися за Чотирнадцяту поправку як спосіб боротьби за рівні права, є свідченням виняткової здатності документа каналізувати і спрощувати американську еволюцію.
З погляду багатьох Засновників, це був неймовірний результат. Томас Джефферсон був переконаний, що чорні раби не житимуть вічно в кайданах. Він якось написав: «Ніщо виразніше не записано у книзі долі, як те, що ці люди мають бути вільними». Проте він також був переконаний, що білі й звільнені чорні «не можуть жити в одній державі». Токвіль, міркуючи про долю «трьох рас», які населяли Америку в 1835 році (він їх називав «біла раса», «негри» та «індіанці»), писав, що разом вони мирно не співіснуватимуть. Медісон та інші Засновники настільки переймалися майбутнім звільнених рабів, що докладали зусиль, аби повернути їх до Африки, де їм належало створити країну Ліберію. Навіть після тривалої й запеклої боротьби за припинення рабства знадобилося ще майже сторіччя, щоб рух за громадянські права в 60-ті роки минулого сторіччя повершив те, що багато Засновників вважали неможливим, — поширив формулу «Ми — народ» на чорних американців.
Відбувалося це доволі хаотично. Звичайно, на передвоєнному Півдні Конституція не могла допомогти рабам. Але дехто завзято намагався — з невеликим успіхом — звертатися до судів, аби здобути свободу. За Кодексами про рабів, останні прав не мали, бо вважалися не людьми, а власністю. Вони не могли свідчити в суді проти білого, не могли укладати контракти, не могли захищатися від брутальності господарів. Юридичні заходи проти рабства мали більше успіху на Півночі та в нових штатах і на нових теренах Заходу.
Хоча більшість справ розглядалися на рівні штатів, деякі з них усе-таки потрапляли до Верховного суду США. В одній такій справі сам Джон Квінсі Адамс захищав украдених африканців, яких нелегально перевезли з Африки у рабське володіння кораблем «Амістад». Вони повстали й повбивали команду, і Адамс виграв їхнє звільнення в 1841 році.
Через кілька років Верховний суд розглядав свою чи не найганебнішу справу. Дред Скотт був рабом, якого хазяїн привіз до вільного штату і який на підставі цього заявив, що він має одержати свободу. Розглядаючи питання про те, чи нащадки африканців, вільних і рабів, можуть вважатися американцями, більшість суддів сказали «ні»: «На них не поширюється (і не передбачалося поширювати) поняття „громадянин“ у Конституції, і тому вони не можуть претендувати на права й привілеї, які цей інструмент надає й забезпечує громадянам Сполучених Штатів»[23]. Фредерік Дуґлас, провідний аболіціоніст, який замолоду втік з рабства, засудив ухвалу 1857 року як «найбільш скандальне та диявольське спотворення Конституції», яке він бачив, і назвав ухвалу «зухвалим перекрученням історичних фактів»[24]. А проте він сказав: «Я ніколи не мав більшої надії, ніж зараз». Ухвала стала поразкою в юридичній боротьбі за свободу, але в політичній царині вона дала несподіваний ефект, підбадьоривши опонентів рабства й пришвидшивши початок Громадянської війни, яка раз і назавжди розв'яже цю проблему.
Невідкладне питання, що постало наприкінці Громадянської війни, було ширшим за проблему трактування звільнених рабів — ішлося взагалі про ставлення до громадян Півдня, і білих, і чорних. І велич Абрагама Лінкольна у тому, що він знайшов інклюзивну формулу, хоча ще не пролунали останні постріли війни. Відома фраза «ні до кого зі злим задумом, з доброчинством до всіх» була не просто рядком у Другій інавгураційній промові. Так Лінкольн бачив завдання повного об'єднання країни. І це чудовий приклад підходу до проблеми, перед якою сьогодні опиняється багато нових демократій: як ви трактуєте повстанців, заколотників і тих, хто зазнає поразки у громадянській війні?
Лінкольн, убитий нападником через п'ять днів після завершення війни, не дожив до того, аби побачити, здійсниться чи не здійсниться його візія примирення. Юніоністи перемогли, і федеральний уряд вжив заходів, щоб притягти до відповідальності деяких ватажків повстанців, але здебільшого то були тимчасові дії, які невдовзі скасували. Арештований був лише один воєначальник армії конфедератів, а іншим, включно із генералом Робертом Е. Лі, дозволили розійтися по домівках. Не гірше повелося й цивільним лідерам Конфедерації. Кількох із них арештували, проте до суду не притягли жодного. Джефферсон Дейвіс, президент Конфедерації й вихованець Вест-Пойнту, кілька місяців посидів за ґратами, але його разом із іншими звільнили без суду, і до кінця своїх днів він залишався символом гордості для найбільш відданих конфедератів.
Тим часом звільненим рабам обіцяли не лише свободу, а й різні форми допомоги для влаштування їхнього нового життя. Частина плану передбачала перерозподіл землі колишніх рабовласників на користь звільнених рабів; така політика мала б бути формою репарацій і підриву політичної влади рабовласницьких інтересів. Але Ендрю Джонсон, який обійняв посаду після вбивства Лінкольна, змінив курс на протилежний. Власність так і не дісталася звільненим, що позбавило нових чорних громадян Америки їхніх «сорока акрів і мула».
Однак після поважних політичних дебатів у Конгресі Ендрю Джонсону випаде гарантувати право голосу звільненим рабам, через що, згідно з Чотирнадцятою і П'ятнадцятою поправками, на них поширився «рівний захист чинними законами». Окупація Півдня започаткувала добу Реконструкції, низку планів, спрямованих на відбудову регіону та його реінтеграцію в Союз. На думку майже всіх істориків, Реконструкція зазнала поразки. Але були й позитивні моменти: військових губернаторів скерували на зміцнення нових законів, було вжито заходів для навчання чорних, звільнені дістали свою частку місць у легіслатурах.
Наступної вистави Лінкольн уже не побачив: Південь, який він хотів повернути до гурту, остаточно відхилив простягнуту йому руку. Прибічники панування білих почали повертати собі втрачені позиції. Ветерани Конфедерації з Теннессі заснували 1865 року ку-клукс-клан; незабаром ця організація поширилася по всьому регіону[25]. Звичними стали насильство й залякування виборців, скероване проти чорних. Контрольовані республіканцями уряди штатів, настановлені під час Реконструкції та підтримувані новоспеченими виборцями, були усунуті демократами. Штат за штатом південці, які боролися за рабство, знов опинилися на підйомі.
На час президентських виборів 1867 року Вашингтон уже втратив свій апетит до окупації Півдня федеральними військами. Одначе їхнє виведення прискорилося завдяки угоді, яка владнала суперечку й зробила Радерфорда Б. Гейса президентом попри втрату голосів виборців. Після кількох перерахунків і обговорень Гейс забезпечив собі достатню для перемоги кількість голосів у Колегії виборців Палати представників. Він досяг необхідної маржі, пообіцявши вивести юніоністські війська з Півдня, що й
