Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Сказано сильно. Після таких слів зрозуміло, чому люди були віддані Чемберлену, якого багато хто вважав благородною людиною і який у 1940 році, на думку громадськості, випереджав Черчилля. Зрозумілим є і збентеження народу приходом «банди Черчилля», що скидався на палацовий переворот, оскільки Черчилля не було фактично обрано прем’єр-міністром більшістю на голосуванні — принаймні до 1951 року. Проте є якесь своєрідне злорадство в тому, що про нього говорили.

Лорд Галіфакс нив, що мусив терпіти Черчиллеві «випари», що відгонили «портвейном, бренді та жованою сигарою». А один оглядач якось зазначив, що Черчилль мав вигляд «огрядної дитини», коли гойдав ногами на передній лаві в парламенті, стримуючись, щоб не засміятися з Чемберленових мук.

Тож отакої думки були щодо Вінстона С. Черчилля поважні торі: він Ґерінґ, авантюрист, напівкровка, зрадник, товста дитина і трагедія для країни. Звучить так, ніби пірат зійшов з корабля на бал і милицею шкрябає паркети бальної кімнати.

І як пояснити таку істеричну неприязнь до найвеличнішого з героїв ХХ століття?

З точкою зору торі, здається, усе цілком зрозуміло. За сорок років парламентської кар’єри Черчилль повною мірою виявив зневагу до кожного аспекту політичної відданості, не кажучи вже про вірність партії торі.

З тієї миті, як у 1900 році (коли ще на троні перебувала королева Вікторія) той самовпевнений рудоволосий 25-річний молодик з’явився в парламенті, віроломство він проголосив своїм гаслом і стратегією підйому службовими сходами. Він гримав по лаві торі за надмірні витрати на оборону (питаючи: «А що, бідність ми вже у своєму домі подолали?»). Гримав на них стосовно соціальних гарантій — а тоді це вважали прерогативою «лівих», оскільки передбачало дешевшання харчу для трударів. Якось він настільки роздратував «старших», що, коли почав виступати, вони всі підвелися з передньої лави та ображено, з погордою вийшли з Палати.

У січні 1904 року Черчиллю вже довелося зіткнутися з першими спробами торі усунути його з посади офіційного кандидата від консерваторі у виборчому окрузі Олдгем. А у квітні він для себе вирішив, що перейде до іншої партії (і не приховував своїх мотивів). Йому здавалося, що торі прямують до катастрофи.

«Моє передбачення, — сказав він у жовтні 1904-го, — що [керівництво торі] саме собі переріже горлянки й приведе власну партію до цілковитого знищення… і що саме лібералів очікує гучна перемога на виборах».

Іншими словами, людиною принципів його не вважали, радше охочим до слави язикатим опортуністом. Він безцеремонно перейшов на інший бік Палати, сів поряд із Ллойд Джорджем і заслужено отримав прізвисько «бленгеймський щур».

І отака зміна поглядів на протилежні відбувалася не раз. «Я англійський ліберал і відчуваю ненависть до партії торі, до її членів та їхніх методів», — писав він тоді. А за кілька десятиліть, коли ліберальний скакун під ним дещо видихся, у найкарколомнішому з будь-коли бачених у парламенті цирковому трюку перескакування з сідла в сідло він знову поміняв партію. І довший час у 1930-х підтверджував свою репутацію, а саме й далі товк керівництво торі будь-чим, хоч палицею, хоч батогом, аби тільки якнайгучніше просунути власні цілі.

І не дивно, що на лавах торі (та й у всьому політичному світі) панував скепсис щодо його особи. У 1940-му античерчиллівець мав чималий список обвинувачень на його адресу.

***

Навіть коли Черчилль був у Сандгерсті, його звинувачували в ганебних учинках. Спочатку йому та його молодшим офіцерам приписували махінації з перегонами поні. Ще була підозріла історія з бідолахою Аланом Брюсом, молодшим офіцером, якого Черчилль із колегами нібито намагався витурити з полку. Звучало навіть припущення (від того ж Брюса), що Черчиллю були притаманні походеньки в дусі Оскара Вайлда. Після дуже недешевого позову про наклеп, поданого його матір’ю, ці безпідставні твердження було розвіяно. Проте брудові властиво прилипати.

Також був слизький випадок у Преторії з утечею від бурів, коли Черчилль порушив слово честі та покинув товаришів. Що ж до його політичної кар’єри, то, як на мене, це й поготів калейдоскоп недоладностей! Античерчиллівець міг би почати обвинувачення, зачитавши його розпорядження, видане на посаді міністра внутрішніх справ, про врегулювання затятих страйків 1910—1912 років. Власне, напасти на нього можна було з будь-якого боку: на переконання торі, він загалом поводився зі страйкарями безхребетно, а в лейбористській демонології він є тим, хто «стріляв» у неозброєних шахтарів вельського містечка Тоніпенді. Насправді ж поліція не орудувала там нічим смертоноснішим, ніж згорнуті макінтоші.

А в 1911 році відбувся фарс із облавою на Сідней-стрит, де він особисто взяв участь у поліцейській перестрілці в Іст-Енді з таємничим бандитом на ім’я Пітер-Маляр, якого так і не знайшли і якого, мабуть, узагалі не існувало.

На фото видно, як Черчилль визирає з-за рогу в напрямку, де, як гадали, перебували терористи-анархісти, причому в своєму циліндрі він має далеко не непримітний вигляд.

«Я розумію, чим був зайнятий фотограф тієї хвилини, — мляво прокоментував знімок Балфур усій Палаті громад, — проте що ж робить тут оцей поважний джентльмен?»

На цю репліку всі просто вибухнули сміхом. А відповідь, як здогадалися там усі, одна — намагається влізти в кадр.

Проте це ніщо порівняно з тим, наскільки епічними вважають античерчиллівці його прорахунки під час Першої світової війни. Спершу був «прокол», чи то пак «фіаско», в Антверпені у жовтні 1914-го, коли Черчилль вбив собі в голову, що Антверпен потрібно рятувати від німців і тільки він один на це спроможний.

Чотири чи п’ять днів він ретельно планував оборону порту, навіть умовно керував цілою Бельгією. Один журналіст закарбував його наполеонівські замашки таким чином: «Загорнутий у плащ, із капітанським кепі на голові, він спокійно курив величезну сигару, спостерігаючи під дощем шрапнелі за перебігом битви… з усмішкою та задоволенням в очах».

Невдовзі Антверпен капітулював, і всім стало зрозуміло, що втручання Черчилля було безглуздим егоїстичним вибриком. «Морнінґ Пост» схарактеризувала його як «непридатного для роботи на посаді, яку обіймає». Та Черчилль уперто утримував пост першого лорда Адміралтейства — достатньо довго, щоби втрапити в ситуацію, яку античерчиллівці назвали епічною й безпрецедентною військовою катастрофою, прикладом настільки некомпетентного генеральства, що про Атаку легкої бригади32 можна сказати, ніби вона пройшла як по маслу. Спроба обійти патову ситуацію на Західному фронті не лише вилилась у приниження збройних сил Великої Британії, а й коштувала чималої кількості життів австралійців та новозеландців. І досі ту турецьку експедицію 1915-го вважають основним джерелом австралійсько-англійських чвар та загалом антибританських почуттів серед антиподів33.