Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Симпатичний чорно-білий будинок з хитромудрими візерунками навколо вікон і вхідними дверима дивиться на мене з мовчазною загадкою і хвилюючим трепетом через слабо освітлені вікна-очі. Колись давним-давно, коли в моєму світі ще не існувало слова "зрада", дерева здавались величезними, а ми з Кейном були безнадійно закоханими одне в одного, мені відчайдушно мріялося, щоб я жила з ним у цьому будинку. Мені було начхати, що дім старий і обшарпаний, раніше він мало що нагадував житло багатих людей, зливаючись із рядом сірих непримітних будівель, збудованих уздовж бідного, засміченого району. Тепер же він став домом, розкішшю своєю затьмарюючим решту будинків навколо нього. Виїхавши звідси, Кейн вирішив не продавати будинок, і це могло означати одне – рано чи пізно він збирався повернутись.

Я роблю глибокий вдих і підходжу ближче. Голі ноги холодить вечірній вітер, покриваючи "гусячою шкірою" все, що нижче за рівень сукні, в повітрі пахне недавнім дощем, з легень при кожному глибокому видиху методично виривається тепла пара. Небо вже потроху синіє, натякаючи на вечірні сутінки, що знаходяться не так вже й далеко, осторонь видніється чорний автомобіль Кейна.

Я тягну ліву руку до багатообладнаної кнопки дзвінка і на мить завмираю в нерішучості.

Що я роблю? Це була з самого спочатку ризикована витівка... Може, повернути назад?

Борючись з останніми сумнівами, я натискаю на дверний дзвінок, чуючи його переливчасте звучання зсередини будинку. Та я не чую кроків, може, тому що Кейн поставив шумоізоляцію, але чомусь відчуваю, що він вже близько.

Клацання. Ще одне. Двері відчиняються всередину.
І він з'являється. У чорній сорочці із закоченими рукавами до ліктів, внизу її оперізує ремінь, що відливає сріблом на чорних штанах.

Весь його непроникний вигляд, за яким ховається напруга, що ретельно стримується, говорить про те, що Кейн неспокійний і я чітко відчуваю від нього ворожу недовіру. Ми не вітаємося, ні, навіть незважаючи на закони пристойності, у цьому не бачиться потреби. Зрештою Кейн робить глибокий видих і відступає убік.

- Проходь, - його голос напрочуд тихий і м'який, він кладе долоню на ручку дверей і відкриває ширше, утримуючи її.

Я роблю кілька кроків вперед, обережно ступаючи по підлозі підборами. Моєму погляду відкривається невеликий затишний хол, міні-гардероб і невелика частина акуратної вітальні.

- Ти один? - я ставлю сумочку в передпокої на полицю і несильно озираюсь. Про те, що зсередини будинок став виглядати ще шикарніше, ніж зовні, гадаю, необхідності говорити немає. Губи Кейна злегка роз'їжджаються в кривуватій посмішці:

- Тобі цікаво, чи не сховав я десь одну з моїх гарячих дівчаток?

Я роблю глибокий вдих.

- Я говорю про Олівію.

- Олівія зачинилася у своїй кімнаті, не турбуйся, поки ти тут, вона не вийде звідти.

Щось глухо віддає болем у задній стінці горла від зміни його голосу, поки я дивлюся, як він легко провертає ключами у замку і жбурляє їх на полицю. Він сує руки в кишені штанів і дивиться на мене. Ми мовчимо. Кейн замовкає на піввидиху, наче передумав говорити. Потім кілька секунд дивиться на мене і м'яко подає голос:

- Ну як ти? Розкажи, мені цікаво. Чоловіки, напевно, проходу тобі не дають. А ж колись казала, що кохаєш мене...

Тепер Кейн не зводить з мене відчайдушно наполегливого погляду, його голос тихий і низький. Я ковтаю, намагаючись впоратися з прискореним серцебиттям, титанічним зусиллям змушуючи себе виглядати так, ніби нічого не сталося, наче мені не боляче. Але очі його шукають. Хоч щось, намагаючись вловити найменший проблиск слабинки. Я роблю глибокий вдих, розтягуючи губи в скверній посмішці.

- Знаєш, мій тато мав рацію, це було лише дитяче захоплення.

- Дівчата не збираються втікати від батьків на край світу разом із тим, кого вважають тимчасовим захопленням, - різко відповідає Кейн.

Я поривисто видихаю. Він робить вдих і у поразці прикриває очі, відвертаючись. Настає тиша.

- Кейн? - пронизливо кличу я.

Він повертається до мене. Я даю йому ляпас. Гучний, сильний, болісний. У мене самої горить долоня. Кейн повільно прикладає руку до щоки і дивиться вниз, скинувши брову. А потім він піднімає погляд і його очі гарячково спалахують, я бачу в ньому палаючий блакитний струм-полум'я.

– Цей чоловік, який привіз тебе. Він не схожий на Стена. І ти обійняла його, коли виходила з авто. Хто це такий, Кімберлі? Твій коханець? - його голос, що глухий і віддає гіркотою і погрозою осідає в голові, і тепер я розумію, звідки цей ворожий погляд, коли він відчинив мені двері. Він спостерігав за мною із вікна, коли я приїхала. Пазл сходиться.

Кейн дивиться на мене, тепер не приховуючи це. Він шепоче мені, пронизливо дивлячись в очі і повільно наступаючи, від чого по моєму тілу пробігають неабиякі крижані мурашки:

- Я ж уб'ю його, Кімберлі. Я розітру його в порошок. Я виб'ю його мізки і сяду у в'язницю, але ні краплі про це не пошкодую. Цього ти хочеш? Ти ж моєю була, - розпач у його очах захльостує мене, по венах повзе липке тремтіння і мені стає страшенно важко йому чинити опір. – Кім. Ти ж серце моє забрала і отрутою залила. А я ж не міг про тебе забути. Був з іншими, а уявляв тебе. Цілував їх, але мріяв про тебе, - він опускає погляд на мої губи, тут знову дивиться в очі, і пронизливо шепоче: - Спав з ними, але кохав тебе.

- Досить, - мій тихий шепіт долинає до моїх вух слабким сівшим голосом. - Мені боляче.

- Мені теж було боляче.

Гіркота, з якою були сказані ці слова, змушує мене щиро здивуватись. Я хочу запитати, як він сміє так говорити, але він прикладає палець до моїх губ.

- Мовчи, - він натискає сильніше, хоча я вже навіть не думала подавати звук. - Мовчи, Кім. Я не хочу чути твої виправдання. І знати не хочу, де зараз твій дорогий чоловік.

Який чоловік? - промайнуло в мене в голові, але язик не промовив жодного слова.

- Так, так, ось він я, - проказує він із болісною усмішкою. - І я впав так низько. Хочу чужу жінку, яка колись була моєю.