Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Придушені часом спогади накривають ураганом. І я раптом розумію, що як же далеко залишилися ті безхмарні дні, коли ми з Кейном ще не знали, що таке біль і зрада. Такі дні ти записуєш на плівку внутрішньої пам'яті і відтворюєш щоразу в інші вечори, повні болі та самотності. До всіх цих руйнівних подій Кейн часто приходив до мене вечорами, забирався розгалуженим дубом, що стояв навпроти моєї кімнати на другому поверсі і стукав камінчиком у вікно. Я зачиняла двері кімнати зсередини, пускала його через вікно і ми до ранку ніжилися в обіймах одне одного, впевнені в тому, що нас не спіймають. Зараз я дивлюся на нього через п'ять років після всіх цих подій і не вірю в те, що доля так жорстоко з нас насміялася.

- Батьки переселили мене в іншу кімнату, - мій голос долинає глухо, ніби я перебуваю в будинку і розмовляю з людиною по той бік закритого вікна. - І на вікна поставили ґрати. Спочатку вони не дозволяли мені навіть пройтися по дому наодинці.

Кейн підхоплює, не зводячи з моїх очей погляду, продовжуючи спійманий нами обома логічний ланцюжок:

- Через тиждень мене знайшов твій батько. Пообіцяв допомогти повернути мені Олівію з дитячого притулку, заплатити мені, але натомість я мушу відмовитися від тебе. Ще він сказав, що прямо зараз ти перебуваєш зі Стеном, і ви одружилися. Він надав мені свідоцтво про ваш шлюб, а також ці фотографії, - Кейн ненадовго замовкає. Коли він знову говорить, його голос звучить пониклим і сумним. – Я підписав ці папери, Кім. Підписав, не перевіривши та не з'ясувавши правду.

- Боже мій, - я вражено видихаю. - Я поїхала тоді до жіночої консультації, щоб підтвердити або ж спростувати вагітність.

- Ти... - Кейн замикається на півслові.

- Це була твоя дитина! - вигукую я.

У повітрі повисає неможлива абсолютна тиша.

- Була? – холодно зауважує Кейн.

- Тато, - я з гіркотою посміхаюся, проігнорувавши сльозинку, що побігла по щоці. – Він змусив мене зробити аборт. Якби ти знав, як я кричала... Якби ти знав, як мені було боляче!

Кейн в безсиллі прикриває очі і хитає головою, він відвертається до вікна, зчепивши руки на потилиці.

- У мене був план, - я дивлюся в його спину повними сліз очима, мені видно побілілі кісточки його пальців, до такої сили він стиснув їх, і продовжую говорити, з нездоровим мазохізмом добивати нас обох. - Увечері напередодні аборту я втекла. Батьки не утримували мене, ти зник, вони бачили, що мене мало що взагалі цікавить, а тому послабили свій контроль. Вночі я тихо вийшла з дому і вся в сльозах побігла до тебе. Не знаю навіщо, адже тебе вже швидше за все в місті не було, - з апатичною пасивністю міркую я. Мій голос здригнувся, придушений якимсь убитим спокоєм, коли я вбито сказала: - До тебе я так і не дійшла. Дорогою мене зустріли двоє хлопців. Вони...

Ком, що встав у горлі, заважає мені домовити. Тут Кейн повільно розтискає пальці і насторожено повертається до мене.

- Що вони, Кімберлі? - пошепки запитує він, ледь не захлинувшись власними словами. В очах його стоїть неприкритий жах та заперечення.

- Вони зробили це, - підтверджую я і буквально відчуваю, як всередині нього все обривається. У моїх очах стоять сльози. - Наступного дня я вже не чинила опір. Мама повезла мене до лікарні, мене перевірили, і я погодилася. Після того, що вони зробили зі мною... Мені було байдуже.

Його обличчя перекошується гримасою болю, з нього сходять усі фарби і Кейн робить ривок до мене. Він обхоплює мої щоки, надто сильно і відчайдушно, судомно впиваючись у моє обличчя.

- Кімберлі, скажи, що це брехня, - його очі гарячково блищать, він кусає губи і по його лівій щоці скочується крижинка, і я не одразу розумію, що це сльози. Безсилі чоловічі сльози, як ніби я стою на краю урвища, яке ось-ось ухне вниз, а він спостерігає за цим здалеку, не здатний мені допомогти. - Скажи мені, що цього не було! Скажи!!!

Він з силою струшує мене за плечі, боляче впиваючись пальцями. Його очі мокрі від сліз, він задихається від здавлених вдихів, Кейна колотить і рване дихання обпалює мені обличчя, - я ніколи ще не бачила його в такому стані, і мені до жаху страшно за нього. Я відчуваю дивовижний загальмований спокій, хоча цей пронизливий крик ще довго стоятиме в моїх вухах. Але зовні я навіть не ворухнулася.

- Пізно, - мій тихий, жорстокий своєю байдужістю голос ледве долинає до моїх вух. - Забудь. Все минуло. І вже не склеїти.

Я дивлюся на його вражений погляд, бачу, як безсило падають з моїх плечей його руки і чую, як він захлинається власним коротким вдихом. Я кидаю на нього останній погляд, повний убитого холодного спокою, а потім розвертаюсь на підборах і йду.

– Кім. Кімберлі, стривай! - у розпачі кличе мене Кейн і я, ривком відчинивши двері всередину, різко і несподівано застигаю.