Виграй мене - Ольга Манілова

— За таку нахабну брехню треба карати, — несподівано почінає злитися Кувалда знову.

Я ось придумала нове значення його прізвиська. Нехай Варварука будуть так називати після того, як я знайду більшу кувалду й стукну нею по цій світловолосій порожній голові.

— Ви... лисієте? — "типу" з обережністю запитую я. І навіть із легкою ноткою співчуття.

Він приголомшено мовчить, а всі його емоції просто ніби хвилями перепливають із блакитних очей у мої.

— Що-що? — оторопіло перепитує він. Дуже шкода, що Кувалда стискає мене сильніше, а я ж сподівалася на зворотний ефект.

— Ви підстриглися. Нещодавно, я маю на увазі. Тобто раніше у вас були... Неважливо! Іноді так стрижуться чоловіки, коли вже лисіють.

— Я бачу, ти багато знаєш про лисини, — цідить він крізь зуби. — Не дивно, адже в тебе напевно все гладко всередині башки.

— Це що ще за образи! — не витримую я.

— Найсправедливіші. Ноги!

І тут я роблю вирішальний ривок, трохи плутаючись у рухах і трохи плутаючись у тому, де розташоване тіло Кувалди і де розташоване моє... Але найголовніше — це не дати індику зачинитися у дверцята з того боку!

— В-відпустіть мене!

— Уже точно ні, — крижаним тоном каже він мені кудись у волосся. — Цей поїзд поїхав. Тільки не на станцію Пояски, верещака.

— Сам верещака, — реально виходжу з себе від образи. — Ти... ти... я подзвоню в поліцію!

— Так це мені потрібно дзвонити в поліцію!

Придавлюю його плече масою всього мого тіла, а воно... не придавлюється, зараза. І не продавлюється. Щоправда, капітану "Барсів" хоч довелося попітніти через мої зусилля.

Використовуючи ефект несподіванки, я тягну воріт сірої майки на себе і втикаюся обличчям просто в його обличчя. Кувалда переривчасто видихає.

— Ви не розумієте! У мене... довідка є. Реальна! З психлікарні. Я з дурдому втекла, — максимально раціональним тоном пояснюю я. Хотіла притримати цей козир до переможного кінця, але з цим чудовиськом можна тільки програвати. У всьому!

— Ага-ага, звісно, — гарчить він, — а я — втік із племені тумба-юмба. Там таких дівчаток на ланч їдять. З авокадо.

— Ось-ось, — впиваюся нігтями в його передпліччя, — краще дзвоніть своєму авокадо чи адвокату або як його там! А я нікуди не поїду або викличу поліцію! Відчепіться, ну що це таке...

Від розпачу я сьорбаю носом, коли в мене вже перед обличчям опиняється скло віконця. Бо якимось неймовірним чином Кувалда одним рухом раптом запхав мене всередину і дверцята вже зачинив.

Я смикаю за ручку, а цей мучитель прослизає на водійське сидіння, як ні в чому не бувало.

І навіть миролюбно запитує:

— Якій музиці віддає перевагу дама? На одну пісню точно вистачить дороги, і я можу ще на світлофорі трохи постояти. Я тут подумав. І вирішив, що я віддам тебе прямо в руки Артура Резника.