Виграй мене - Ольга Манілова

Ідеальний сценарій — це попрямувати на потрібну мені станцію потягом, але ризик того, що Артур мене відстежить, настільки великий, що доведеться тягнутися туди більш ризикованим способом.

Я розгортаю листок зі щойно написаним оголошенням і намагаюся виглядати вищою, ніж я є. Або хоч би дорослішою.

Біля мене тут же гальмує машина!

Тільки нахиляюся, щоб зазирнути всередину, а збоку просто вривається в простір якийсь світловолосий громило. Присягаюся, він розламує повітря і вистрибує зовсім поруч із нами, ніби простір виявився паперовою упаковкою.

Я відчуваю як мене починають заїкатися навіть думки. На крик мене сьогодні вже не вистачить.

Бо це не "якийсь громило", це — Кувалда, матінко.

— Що тут відбувається?! — з перекошеним обличчям він виглядає дикуном, та ще й хапає мене за лікоть. — Ти що робиш?!

Від потрясіння при погляді на його зовнішний вид у мене остаточно віднімається дар мови.

Володя "Кувалда" Варварук відомий своєю чарівністю і вихованістю. Коли я дивилася всі можливі відео за його участю, то мене аж нудило від його... ввічливості та бездоганного зовнішнього вигляду, хоча це, зрозуміло, зачаровує до жаху.

А цей чоловік, що смикає мене за лікоть — почервонілий і просто очманілий на вигляд!

— Ви... що робите? — вичавлюю я із себе і намагаюся вирвати свій лікоть із цієї обурливо настирливої хватки. — Тут?!

— Тут?! — гарчить він. — На трасі? Де цистерни з бензином проїжджають? — знущально вказує Кувалда пальцем на гігантську машину неподалік. — Паломничаю, хіба не бачиш?

— Я вас... не запрошувала, — жалюгідним тоном кажу цілковиту дурницю і набираюся сил, щоб добряче сіпнутися в його руках. — Еее... До побачення?..

Він оглядає мене з ніг до голови таким в'їдливим і надокучливим поглядом, що в очах темніє. Звідки він узявся? На мені якесь прокляття?

Раптово в думках якраз світлішає. Господи, я проклята. У Шерлока Холмса був Моріарті, у Гаррі Поттера — Волдеморт, а в мене — Кувалда. Тільки я не Шерлок і не Гаррі.

Я — Настя Резницька і мені потрібно, щоб мене залишили в спокої, щоб я змогла доїхати до станції Пояски за чотириста гривень.

Ну, п'ятсот гривень я теж нашкребу.

— Стій смирно, — гримить Кувалда мені своїм хрипким голосом просто на вухо. — Що витріщилися? — відкрито грубіянить він чоловікам у машині, що зупинилися якраз для того, що мені й потрібно.

— Так... везти ж треба? — вказує один на мене і я активно киваю.

— Дякую, — швидко кажу я. — Скажіть, будь ласка, це реально доїхати прямо до станції...

Кувалда нахиляється до них, повністю закриваючи мене від вікна! Артур, напевно, сильно стукнув його по голові, інакше чим пояснити цю ненормальну поведінку?

— Куди везти зібралися? — настільки холодним тоном цікавиться він, і не дивно, що цей божевільний працює з льодом. Він мабуть здатен предмети заморожувати поглядом.

Люди в машині щось відповідають, але я нічого не чую.

— Я його не знаю! — намагаюся я підстрибнути і донести свій крик до них. Кувалда має нахабство стиснути мою руку сильніше.

— Вона зі мною, — киває їм капітан «Барсів» і і розлючено постукує по даху автівки, а я нарешті штовхаю його в бік з усієї дурі.