Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Я максимально натягнуто оголюю зуби в незручній усмішці, кидаючи погляд на камеру і беру себе в руки, знову дивлячись на нього. Не біда, виріжемо.

- Скажіть, як ви досягли успіху? Можливо, у вас є свої секрети. Чи готові ви поділитися ними з нашими глядачами? Що ви думаєте про це, містере Моріс?

І знову нахиляю до нього мікрофон.

- Я думаю про те, що ти дуже гарна, - затишно відповідає він. Очі його дивляться мені просто в обличчя.

Ні, це вже перебір. Видавивши усмішку в камеру, хоча натомість мені хочеться загарчати, я роблю ще одну спробу.

- Блейк, що спонукає вас вкладати фінанси з таким невиправданим ризиком для бізнесу?

- Нічого. Це звичайний маркетинг, – оголює зуби в легкому оскалі. Що ж, перша зрозуміла відповідь, яка пролунала за все інтерв'ю.

- У пресі приділяють найбільшу увагу вашому особистому життю, а також кругообігу фінансів, якими володіє ваша компанія. А для вас що головне?

Він відкриває рота, збираючись відповісти, але тут передумує. А потім каже:

- Я бачив фрагмент із минулих змагань, ти дуже добре працюєш, - тут я вже мало не завила від розпачу.
Що, вибачте, я маю на таке відповідати?

- Ну що ж, чудово, - говорю я в камеру, не зумівши приховати пристойну частку сарказму. - Дякую за цю проникливу розповідь із життя Блейка Моріса. З вами була Кімберлі Вільямс, з місця подій.

- І... Стоп.

Камера гасне, я протяжно видихаю і, кинувши лютий погляд на "недо-оповідача", поспішно йду геть.

- Стривай, Кімберлі, - мене перехоплюють за зап'ястя. Я здивовано дивлюсь на місцеву знаменитість, який мене зупинив. Він дивиться на мене з якоюсь безневинною безпосередністю. Принаймні, зі слухом у нього все гаразд. - Ти не тутешня? Може, якось зустрінемося, я покажу тобі місто.

- Вибачте, я не знайомлюся, - відповідаю я, тактовно вивільняючи зап'ястя.

- Чого так? Зайнята? - Він задумливо киває вниз на мою руку. - Обручки наче не бачу.

Я хочу відповісти, що "зайняти" можна лише чергу у магазині, але тут мене випереджають:

- Гадаю, відсутність обручки аж ніяк не робить цю милу дівчину вільною.

Я, Блейк та оператор, – наші голови синхронно повертаються. Але річ у тому, що моє серце перекинулося ще до того, як я його побачила. Голос, що переслідує мене в моїх спогадах, надто добре відбитий у пам'яті, надто боляче віддзеркалений в душі, який тепер змужнів, огорнувшись легкою впевненою хрипотою і неймовірною мелодійністю чоловічого баритона.

Сукня душить мене, перед очима пливе туман, у просторому холі так мало кисню. Там, за сірими вікнами, блищать темні тіні. Мені здається, я провалююсь кудись униз. Біль у задній стінці горла стає таким сильним, що повітря ріже мене на вдиху, я задихаюся, десь позаду очей наростає знайомий біль.

Ні, прошу, тільки не це...

Кейн Тернер власною персоною. Я периферійним зором ледве вловлюю, як місцева знаменитість недбало знизує плечима і йде далі, де його вже перехоплюють інші інтерв'юери та фотографи, клацаючи фотоапаратами і дзижчачи над ним нескінченними питаннями. Наступні подвійні двері відчиняються і всі вони натовпом зникають там, поступово віддаляючись і стихаючи.

Залишається тільки я та він. І оператор.

Немає у світі більшої дурості, ніж колись закохане дівчисько. Коли тобі геть-чисто відбиває пам'ять, коли ти стаєш повністю несвідомою, до дурості одурманеною, коли ти настільки стурбована лише НИМ одним, то дуже висока ймовірність того, що через п'ять років тобі це відгукнеться. Якщо це почуття починає діяти, поширюючи свою дурманливу отруту саме так, то пам'ять - це  дуже жорстока штука. І якби ця зустріч трапилася ще три роки тому, можливо, я б навіть зомліла, але зараз я повністю усвідомлюю, що ні, це не випадковість. З ймовірністю дев'яносто дев'ять відсотків я була певна, що побачу його тут. 

Кейн Тернер - один із головних партнерів Блейка Моріса по бізнесу та співзасновник брокерської компанії, який виявив бажання не афішувати своє ім'я. Для більшості журналістів він мало відома особистість. І тільки найпросунутіші знають про нього, як про не менш важливу персону, яка вклала безліч тисяч доларів у десятки проектів.

Він повільно наближається до мене. Я дивлюся на цей впевнено-глузливий вираз обличчя, трохи криву посмішку на пухких губах, густе каштанове волосся і яскраво-блакитні, як води океанів очі, опускаю погляд на два недбало розстебнуті гудзики чорної сорочки, сунуту в кишеню брюків руку, на якій проглядає дорогий годинник, на цю граційну ходу лева і розумію, що він таки досяг. З бідного, змореного трьома роботами хлопця, він перетворився на справжнього, впевненого в собі і знаючого толк в мільйонних проектах чоловіка.

Ми дивимося одне одному у вічі.

Мої - розкриті і здивовані, і його - трохи глузливі, з дещицею нахабної зневаги та гордості. Це збиває мене з пантелику. Звичайно, я не очікувала побачити в них море каяття та провину за завданий мені біль, але й до такого була аж ніяк не готова. І тут я роблю те, що не зробила б у жодному з моїх численних уявлень про цю зустріч.

Я повертаюся на підборах, що віддають у цілковитій тиші голосним дзвоном, і тікаю геть.