Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

П'ять років потому

— Богданко! Врятуй мене! — чую голос Соломійки.

Вона кричить, а я намагаюся плисти до неї. Мої руки не слухаються і ноги ніби закам'яніли. Мені стало важко дихати і я занурююсь під воду. Намагаюся виплисти, але невідома сила тягне мене вниз. Вода потрапила в ніс та легені, а я задихаюся. Повністю під водою відкриваю очі й бачу перед собою дівчинку, яка посміхається до мене. Вона така радісна.
— Дано! Ходи до мене, — Соля простягає мені обидві руки, а я посміхаючись приймаю їх.


Та раптом її обличчя змінюється і вона починає мене тягнути ще глибше. Я плачу і намагаюся вирватися з її рук, але її міцна хватка стає ще сильнішою. Мені боляче, я кричу. Дівчинка зупиняється і дивиться мені в очі. Вона синя та нежива.


— Чому ти це зробила? — питає у мене. — Навіщо вбила?
— Я не вбивала тебе! — кричу я, коли вона знову тягне до мене руки. — Не вбивала! Я не винна! Не винна!
Я проснулась і з жахом оглянулась навкруги. Я лежу на ліжку в своїй кімнаті. Це знову той сон, який щоночі з'являється у моїй голові. Я важко ковтнула і пішла на кухню, щоб налити собі води. Вже пройшло п'ять років. Довгих п'ять років я живу з тягарем на душі. Кожен день в моїй пам'яті спливають останні хвилини її життя. Після того випадку батьки Соломійки та її брат переїхали в інше місто. Напевно, їм було дуже складно змиритися з втратою єдиної донечки. Чи виню я себе за ту брехню? Звичайно. Це було жахливо з моєї сторони. Через свою закоханість у Влада, я збрехала, а Соля через це поплатилася своїм життям. За цей час, я нікому не зізналася у своїй брехні. Всі й досі думають, що саме Влад винен у смерті Соломійки, тому що недоглядів за нею. Тільки він знає, що це я потягнула її на озеро.


— Чого не спиться? — спитала у мене молодша сестра Кіра.
— Сон поганий приснився, — відповіла я, коли сиділа на кухні, — а ти напевно ще навіть не лягала?
— Звичайно, що не лягала! Новий сезон «Рівердейлу» вийшов. Я не можу таке пропустити, — сказала вона і почала набирати в миску морозиво.
— Може не варто їсти на ніч? — спитала я та невдоволено глянула на неї.
— Тобі може і не варто. А я, на відміну від тебе, травою не харчуюся.
— Це не трава, а правильне харчування, — я закотила очі.
— Та ну тебе з тим твоїм здоровим способом життя! Якщо хочеться смачненького, то не варто собі відмовляти, — сказала вона і запхала у миску велику ложку, — Будеш?
— Ні, — категорично відмовилась я і подивилась, як вона почала лити туди шоколад, карамель і кидати різні мармеладки. — Невже ти це все з'їси?
— Під фільм саме те, — відповіла Кіра і пішла до себе.
Вона вже в десятому класі, а поводиться, як маленька дитина. Може, скоро вже зміниться та подорослішає. Завтра у мене перший день в університеті. Я не дуже хвилююся, бо вступила в місцевий заклад. Після ситуації з Соломійкою мені важко було знайти якихось друзів. Напевно тому я вирішила залишитися тут. Моя єдина подруга Аліна вступила в університет своєї мрії, який знаходиться в іншій країні. Тож вчора ми попрощалися, а я залишилася тут. Допивши свою воду, повернулася до себе. Хоч як я не старалася заснути, але нічого не виходило. Тому взяла навушники й почала слухати свою улюблену музику. Зранку прокинулася від того, що мене хтось сильно штурхає.


— Що ти хочеш? — крикнула я до Кіри.
— Ти бачила котра година? Через тебе я в школу запізнюся! — почала теж кричати сестра.


Я подивилася на екран телефону і швидко зіскочила з ліжка. Тобто пів на восьму?


— Чого ти мене раніше не збудила? —спитала я і помітила, що сестра вже вдягнулася та нафарбувалася.
— Я думала, що ти вже давно прокинулася! Переважно я всюди запізнююсь, а не ти.
— От же ж чорт! Що мені вдягнути? — я почала ритися в шафі.
— Господи, та яка різниця в чому ти підеш? — сказала Кіра і закотила очі.
— В мене сьогодні перший день в університеті, тому, звісно, це важливо! І взагалі вийди з моєї кімнати! — крикнула я до сестри.
— Вже виходжу, істеричко! І через десять хвилин я чекаю тебе на кухні. Ти ще мене відвезти до школи сьогодні маєш!
— Я? А тато? 
— Він вже давно на роботі. В нього сьогодні якийсь важливий проєкт.


Батько працює у відомій архітектурній фірмі. Посада в нього висока, тому і дохід відповідний. Мама після мого народження пішла у декрет і більше не вийшла на роботу. Потім ще й Кіра з'явилася. Я швидко оглянула вміст своєї шафи та вдягнула зелену сукню. Своє коричневе волосся до плечей я не встигла вкласти, тому залишила так, як є. З макіяжем теж не заморочувалась, бо сестра з очікуванням стукала по дверях до моєї кімнати.
— Нарешті! — сказала вона, коли я вийшла.
— Ой, можна подумати, що ти так сильно поспішаєш в школу, — буркнула я. — Ти була б рада запізнитися.
— Так, але ж не в перший же день! — обурилась сестра та попрямувала до виходу.
— Даночко, візьми собі щось поїсти, — раптом заговорила мама.
— Ой, я не встигаю! — сказала я і швидко поцілувала її у щічку. — В університеті щось куплю собі.
— От завжди ти так!
— Знаю-знаю.


Я побігла і сіла за кермо своєї машини. Цього літа на моє день народження тато подарував мені мою маленьку, і я була неймовірно щаслива. Кіра не поділяла моєї радості, але я думаю, що це було через заздрощі.
— Ну що, погнали?— сказала я коли натиснула на газ.
— Ей, ти що скажена? — крикнула сестра, коли я добряче розігналася.
— Ну ти ж хочеш встигнути! — посміхаючись, сказала я.
— Придурошна! — пробубніла Кіра.
— Сонечко, нема такого слова, як придурошна.
— А у мене є, ясно? Як мені ще тебе називати?
— Богданка, Даночка, люба сестричка...— я почала говорити всі милі похідні.
— Ой, помовч трохи! — злісно сказала Кіра, а я почала сміятися.
Ми під'їхали до її школи. Вона швидко вибігла і пішла до входу, а я подивилася на годинник: 9.20. Хух, встигла! А от чи встигну доїхати до університету? Я знову розігналася і приїхала майже вчасно, але вся стоянка вже була забита. Я помітила єдине вільне місце і розігналася, щоб зайняти його, але якась ідіотка випередила мене. Я голосно посигналила їй і виглянула з вікна.
— Ей! Я перша помітила це місце!- сказала я до дівчини, яка вийшла з автомобіля.

— Вибач, дорогенька, але я запізнююсь, — сказала вона і побігла на своїх каблуках.

— Дурепа! — пробубніла я і поїхала далі шукати місце.


Я все ж таки знайшла де притиснутися, але запізнювалася вже десь так на хвилин двадцять. Біжучи по коридору, дивилася на номери кабінетів. Де ж ця двадцята аудиторія? Перед собою я помітила трьох хлопців, які сміючись кудись йшли. Одного з них я впізнала. Це був Артур — найпопулярніший хлопець нашого міста. Поряд з ним йшов його найкращий друг Ігор. А от третій здавався мені таким знайомим, але я не могла ніяк його впізнати. Вони завернули по коридору і не помітили мене, а коли я повернула голову, то побачила номер аудиторії, яку так довго шукала. Я легенько постукала і зайшла всередину.

— Доброго дня, — сказала я викладачеві, що сидів за столом.
— О, ще одна запізнилася. Як вас звати?
— Богдана.
— Ну що ж, Богданко, сідайте біля Єви. Їй якраз потрібна пара для проєкт.