Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

Я впевнено підійшла до дверей і постукала. Не знаю, що саме збиралася робити, але пора вже дати відсіч. Через декілька хвилин двері відчинив Влад і здивовано подивився на мене.
— Що ти тут робиш?
— Прийшла поговорити з твоєю мамою. — сказала я перше, що прийшло мені в голову.
Ну, а що? Нехай вона дізнається, що робить її синочок.
— З мамою? — перепитав хлопець.
— Так.
— І що ти їй розкажеш?
— Я розповім про твою ненависть до мене і про те, що ти мене ображаєш.
— Знову почнеш брехати на мене?
— Якщо прийдеться, то буду!
— От я вже подумав, що ти щось цікаве придумала, — сказав Влад і сумно подивився на мене, — але ти мене ще більше розчарувала. Розповісти матері про вчинки її сина — це так по-дитячому.
— Мені просто набридло твоє жахливе ставлення до мене, — сердито заговорила я. 
— І ти вирішила, що коли поскаржишся моїй мамі, то щось зміниться? — він ледь не засміявся мені в обличчя.
— А хіба ні? — я глянула на нього, піднявши одну брову.
— Ну, вона вже давно забула про те, що в неї є ще син, — губи хлопця розтягнулися в кривій посмішці. 
— Ну, то де вона? — впевнено спитала я.
— Якщо вже так дуже хочеш, то поїхали.
Він взяв мене за руку і потягнув до своєї машини. Я хотіла спочатку вирватися, але мені це не вдалося. Влад посадив мене на пасажирське сидіння, а час сів за кермо.
— Куди ти мене везеш?— голосніше спитала я.
— Туди, куди ти хотіла.
— Та що ж ти за людина така? Невже не можна просто сказати, де твоя мама?
— Навіщо говорити, якщо я можу відвезти тебе до неї?
За один момент вся моя впевненість десь поділася і мені справді стало трохи страшно. Звідки я знаю, куди саме він мене везе? Дорога здавалася знайомою, але я боюся, що Влад мені може щось зробити.
Через деякий час ми зупинилися біля воріт одного місця. Ну звісно ж ! Як же я не подумала про це! Хлопець відчинив двері та витягнув мене з машини. Я трохи скривилася, бо це було не надто приємно. Він боляче схопив мене за руку вище ліктя і потягнув поміж могил.
— Будь ласка, не треба, — почала я його благати.
— Ох, і чому? Ти ж хотіла знати де моя мати. От я і покажу тобі, — просто мовив Влад.
— Я вже зрозуміла де вона, — тихо сказала я і здригнулася від страху.
— О, ні, дорогенька! Так просто я тебе не відпущу, — сказав хлопець і продовжував тягнути мене поміж могил.
— Влад, будь ласка, відпусти. Мені страшно.
— Я хочу, щоб ти побачила, як вона страждає. Хочу, щоб ти зрозуміла, як своєю брехнею зруйнувала нашу сім'ю.
Я не могла нічого сказати. На вулиці вже трохи стемніло, але видимість ще була. Мені справді було моторошно. Я боялася кладовищ, могил, цієї тиші. Після смерті Соломійки я жодного разу тут не була. Влад нарешті зупинився, а я налякано подивилася на нього. Він взяв мене за плечі й розвернув до могили Соломійки. Її мати стояла біля гробу і плакала. Вона щось шепотіла, а потім підійшла і погладила фотографію на плиті. Моя серце стиснулося від болю. Жінка ніби попрощалася з донечкою і схиливши голову пішла на головну дорогу. Ми ж стояли в іншій стороні, де вона не могла нас помітити.
— Кожного дня з ранку до вечора вона тут, — почав говорити мені на вухо Влад. — Потім вона повертається додому та майже нічого мені не говорить. Натомість, бере альбом зі старими фотографіями й закривається в себе в кімнаті. Її донька померла, але вона забула, що у неї є ще син.
— Мені шкода, — прошепотіла я.
— Шкода? Знаєш, що вона сказала, коли ми тоді повернулися з озера? — хлопець уважно подивився на мене, а в його очах виднівся глибокий біль.
— Ні, — я похитала головою.
— Що ніколи не пробачить мені те, що я не був тоді поряд. Мало того, мама сказала, що це я винен в смерті сестрички. Я намагався їй пояснити, що навіть не знав про те, що ви пішли на озеро, але вона не повірила мені.
— Влад, я не хотіла, щоб так сталося, — сказала я і відчула, як на очах почали збиратися сльози.
— Розумію, що ти була дитиною. Ви захотіли стати дорослішими та пішли на озеро самі, але ти не мала жодного права звинуватити у всьому мене. Те, що тобі шкода, аж ніяк не виправдовує твій вчинок.
— Вибач...— прошепотіла я.
— Ну, в тебе ще буде час добряче подумати, бо саме зараз я повертаюся додому, а ти залишаєшся тут.
— Ні, будь ласка, не залишай мене тут, — сказала я і відчула, як швидко закалатало серце.— Мені страшно.
— Знаєш, якось байдуже, — мовив хлопець і відпустив мої плечі.
Коли я розвернулася, то його вже ніде не було. Я залишилася одна на цьому кладовищі та ще й вночі. Мені стало холодно і дуже лячно. Я дивилася навкруги, але нічого не бачила. Вже було темно. Налякано охопила себе руками та пішла до головної дороги. Я швидко прямувала і постійно оглядалася назад. Думки та кошмари заполонили мою голову.
— Богданко! — почула я голос у своїй свідомості. — Повернися. Допоможи мені!
Я зупинилася і почала знову оглядатися. Навкруги нікого не було, але ж я чула голос Соломійки.
— Врятуй мене!— кричала дівчинка в моїй голові.
— Ні, ні,ні, — тихо сказала я й істерично похитала головою. — Це все не насправді.
— Богданко, ходи до мене. Мені тут дуже нудно.
Я відчула, що по щоках вже почали текти сльози й зі страхом попрямувала з кладовища. Я вже почала бігти, але цей голос ніяк не покидав мою голову.
— Будь ласка! — сказала я і закрила вуха руками. — Залиш мене, прошу!
— Я хочу, щоб ти була зі мною. Ми ж подруги, — знову заговорив цей голос.
Тоді я не витримала і почала щосили бігти звідси. Я дуже сильно налякалася і постійно оглядалась назад. Сльози почали невпинно текти, а перед очима все стало розмитим. Мені здалося, що вже нарешті ворота, але не помітивши я вдарилась об щось міцне.
— Дано, ти в порядку?— спитав Влад і охопив моє обличчя своїми руками.
— Вона хоче мене забрати,— занепокоєно почала говорити я.— Вона приходить за мною.
— Хто?
— Соломійка,— прошепотіла я крізь сльози. — Вона кожної ночі з'являється в моїй голові страшними кошмарами.
— Дано, вона мертва. Її немає.
— Але ж вона хоче мене забрати!— я почала ридати та обійняла хлопця. — Я більше так не можу.
— Все, спокійно, — хлопець погладив мене по спині.
— Вона постійно в моїй голові, розумієш? Цей її голос. Я вже не витримую.
— Ходімо я тебе відвезу додому.
— Навіщо ти мене тут залишив? Вона ж могла мене забрати!
— Ти зараз не в порядку, тому думаю тобі краще повернутися додому.
Влад посадив мене у свою машину, а я продовжувала плакати. Як тільки ми зупинилися біля мого будинку, то я мовчки вийшла з його автомобіля і пішла додому. Коли я була в Єви, то написала мамі повідомлення про те, що залишуся в подруги робити проєкт. Думаю, що мама не дуже хвилювалася через мою відсутність. Справді, коли я зайшла, то всі вже спали. Крім Кіри напевно. Вона ж постійно сидить в серіалах. Я тихенько пробралася до себе в кімнату. В голові постійно крутилися думки, але ж може все не так погано? Я лягла в ліжко і спробувала заснути, але довгий час мені це не вдавалося. Потім я все ж таки заснула. Цієї ночі мені снився кошмар не з озера, а з кладовища. І всі наступні ночі також.
Вже пройшов тиждень з того часу, як Влад залишив тоді мене на цвинтарі. Зараз я вже більш-менш в порядку. Черговий навчальний день закінчився запрошенням на вечірку. Я не хотіла йти, але Єва попросила мене скласти їй компанію. Весь вечір, коли я збиралася, в мене було погане передчуття. Я відчувала, що не варто цього робити. Та все ж я пообіцяла Єві, тому змушена піти. Одягнувши джинси, білу блузку та чорні туфлі, я почала робити макіяж. Того разу нанесла трохи більше косметики. Все ж таки на вечірку йдемо. Через деякий час, я вже була готова. Єва сказала, що заїде по мене, тому я свою машину залишила вдома. На кінець я накинула шкіряну курточку і вийшла у двір.
— Привіт, — привіталась я, коли сіла в машину Єви.
— Привіт. Як настрій? — спитала у мене дівчина.
— Та щось не дуже.
— І чого ж так?
— Не знаю. Якесь погане передчуття.
— Не зважай на таке, — сказала Єва і посміхнулася. — Ми сьогодні будемо веселитися.
— А я бачу в тебе прекрасний настрій.
— Угу, — Єва широко посміхнулася.
— Почекай! Що з тобою?
— А що зі мною?
— Світишся так, ніби закохалася, — я подивилася на неї, примружуючи очі.
— Ой, не вигадуй! — дівчина байдуже махнула рукою.
— Ну і?
— Що і?— перепитала Єва і закотила очі.
— Хто той хлопець, в якого ти закохалась?
— Та нема нікого!
— Ну-ну, — я засміялася.
— Справді, я не закохана!— категорично сказала дівчина.
Я вирішила не діставати її більше, тому залишила цю тему.
Коли ми під'їхали біля якогось будинку, то я помітила велику кількість припаркованих машин.
— Ця вечірка тільки для першокурсників? — спитала я в Єви.
— Ні, тут є і старші курси.
Значить, буде і Влад, але хто зна? Може, він не прийде. Вечірки я ніколи не любила та і була тільки на одній. Напевно, мені не сподобалося через те, що я зовсім не мала друзів. Якось Аліна попрохала, щоб я пішла з нею. Всі її знайомі дивилися на мене, як на якогось відлюдка. Після того випадку, я завжди відмовляла Аліні, коли вона запрошувала мене. Для мене це все було якимось чужим, чого не скажеш про Єву. Вона відразу ж потягнула мене за руку всередину. Дівчина кинула погляд на всіх присутніх і зробила висновок, що нам потрібно танцювати. Я хотіла відмовитися, бо зовсім не люблю і не вмію цього робити, але дівчина була непохитна. Тож вже за секунду я танцювала з нею під якусь дурну музику. Через деякий час, я сказала подрузі, що відійду ненадовго. Вона кивнула в знак згоди та залишилася танцювати. Натомість, я пішла на вулицю. В приміщенні було дуже жарко, тому довелося куртку залишити в машині Єви. Холодне повітря обдувало мою гарячу шкіру і мені стало трохи легше.
— Кого я тут бачу? — почула за спиною голос, від якого по всьому тілу пробігли мурахи. — Прийшла повеселитися?
— Звісно, — відповіла я та повільно обернулася до Влада обличчям.
— І дуже тобі тут весело? — продовжував мене діставати хлопець.
— Ну, поки ти не з'явився було прекрасно, — я нещиро посміхнулася.
— Як же ж добре, що я сюди прийшов і зіпсував тобі настрій. 
— Для чого ти це все робиш? Ти ж зовсім не такий.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти ж ніколи нікого не ображав. Ти непоганий хлопець і я просто не розумію, чому ти себе так поводиш.
— Звідки ти можеш знати, який я? Той хлопчик, що був колись, вже давно змінився. І ти знаєш після чого саме.
— Так, але у твоїй душі все ще живе той хороший і милий хлопець.
— Не говори дурниць! — роздратовано сказав Влад.
— Це не дурниці. Я бачила його в тобі. Тоді, коли ти залишив мене кладовищі, ти ж повертався за мною, правда?
— Що ти верзеш?
— Ти просто хотів мене налякати, але аж ніяк не образити. Тепер я це розумію.
— Ти хоч чцєш, яку дурню говориш? — сказав Влад і пильно подивився на мене.— Та я ненавиджу тебе, ясно?
— Це неправда! — голосно сказала я і підійшла ближче до нього.— Ти зовсім не ненавидиш мене, а навпаки...
— Замовкни! — перебив мене хлопець. — Не говори цих останній слів. Я тебе дуже прошу!
— Але чому? — закричала я.
— Тому що я повинен тебе ненавидіти! Я повинен хотіти, щоб ти страждала! Я мушу робити все, щоб тобі було боляче! — теж почав кричати Влад.
— Але ж ти не хочеш цього? — з надією спитала я.
— Ти помиляєшся. Хочу, навіть дуже.
Влад вкотре взяв мене за руку і потягнув кудись. Я не розуміла куди він мене веде, бо було досить темно.
— Що ти робиш? Куди ти мене тягнеш?— закричала я на нього.
— Побачиш. Скоро все побачиш.
Він йшов якоюсь стежкою через ліс, а мене трясло від холоду і страху. Коли ми вийшли на якусь поляну, то я застигла від шоку. В місячному сяйві виднілися те саме озеро. Він же ж не зробить цього, правда? Я подивилася в його очі й побачила в них відповідь на своє запитання. Тоді я зрозуміла: він зробить це...