Виграй мене - Ольга Манілова

— Ми зараз самі їх відпустимо, — розтягуються мої губи в усмішці і я кидаю швидкий погляд у бічне дзеркальце.

Візок зараз покотиться.

Колеса нашого Уруса різко повернуться.

І я витисну педаль спочатку до упору, потім відпущу, а після буду тиснути ще секунд тридцять.

Але є три вільні секунди до того, як усі займуть місця, що їм призначені.

— Не кричи, — нахиляюся так швидко, що вона й не встигає відреагувати, і хрипло шепочу: — Тільки не бійся… Йди до мене, до мене.

І я чіпляю пальцями її волосся, захоплюючи потилицю, коли обрушуюся на її губи поцілунком. Настя видихає, зачіпає рукою моє коліно. Я не можу коротко, і не можу поверхнево, можу тільки як безбашенний. Усередині вона така сама, як і зовні: божевільна, але витончена.

Вона задихається, хоч і тягне долонею тканину моїх штанів на себе.

Вона задихається, і тому я маю зупинитися.

Але я не зупиняюся.

Бо це вивільняє більше, ніж усі перемоги-програші та трофеї-травми. Це яскраво й темно, це робить сильнішим і позбавляє волі водночас. Ніби в поцілунку можуть бути кольори, форми, градуси й розміри, і всього лише лише один поштовх її тремтячих губ у відповідь, — і у ньому, виявляється, все це намішано й переплутано.

Пшеничні волоски прилипають до губ, а тепер її сипкі видихи перетворюють мою кров на паливо.

Я завжди отримую те, що хочу. Просто я давно хочу лише простих речей.

Я хочу її і отримаю, хоча з нею все навпаки. Настя Резницька — це складно і багато.

І я витискаю педаль газу, коли відриваюся від Насті. Візок врізається в один позашляховик, Урус слухняно повертає колеса і реагує на гальма, а потім я здаю назад і бампер іншого джипа таранить паркан.

Урус довго мовчить, готуючись видати рев, коли ми вилітаємо з парковки.

— Навіть не будемо особливо швидкість брати, — тримаю я її за верхню частину ноги, бо там пружно, тепло і м'яко водночас. — Просто заплутаємо їх.

— Усе нормально, — швидко відгукується Настя, озираючись кілька разів. — Ти... знаєш цих чоловіків?

— Я схожий на людину, яка їх знає? — відрубую я і цим привертаю її увагу. Хочу, щоб на мене дивилася, а не їх виглядала. — Прийшли по мою душу на прохання матері.

Настя явно примушує себе мовчати, і якби в нас на хвості не висіли дві тачки, то я б розговорив би її, щоб почути, які саме факти її цікавлять.

Я гортаю карту на планшеті біля панелі, то зменшуючи, то набираючи швидкість.

— Якщо повернути праворуч, там є коло, дорога розходиться ще на три сторони. Це точно дасть час.

Краще б знайти СТО швидше, щоб напевно викорчовувати маячок, але на крайній випадок я і сам можу це зробити. Тільки от вже наближається нічна година.

— Адже вони якось знайшли нас? — знову швидко каже Настя й обертається.

— Не переживай, — не контролюю я тон і трохи струшую головою. — Що ти там за наклейки купила?

Я кидаю на неї погляд не тому, що Настя мовчить, а тому, що... губи в неї ще припухлі, і я готовий ввімкнути світло, аби подивитися, чи є рум'янець на щоках.

— Там така сама машина їде, — зсуває вона брови. І використовує чомусь холодний тон.

— Я знаю, — роздратовано відповідаю, бо я вже бачив, що дуже схожа й абсолютно ціла тачка тримається в зоні видимості позаду нас.

— Вити... витискай швидкість, — так тихо вимовляє вона, що слова спочатку не реєструються в мене в голові.

— Ні, — відрізаю я. — Зараз скосимо, може, з'їдемо з траси, але без ризику.

Я впиваюся пальцями в кермо лише однією п'ятірнею, бо друга все ще перебуває на колишньому місці. І здається, що її тіло під тиском моєї долоні злегка напружується.

— Витискай швидкість, — знову високим голосом каже вона.

Настя вперто дивиться на мене, а я не моргаю, коли все-таки продавлюю педаль. Блідо-жовте світло Уруса пожирає смугу траси, нібито не закриваючи пащу, і ми розганяємося.

Я нашвидкуруч перевіряю, наскільки добре закріплений її ремінь. Тонке волосся чіпляється за мій годинник, і уся ця швидкість — це ніщо, порівняно з тим, як я хочу нахилитися знову і спробувати її.

По-різному. Дуже повільно. Дуже довго. Дуже ретельно. Неважливо взагалі як.

— Тихо, — мимоволі притискаю долоню до її живота, коли Урус бадьоро повертає і дає невеликий крен.

— Скажи що робити, і я буду робити, — серйозно заводить Настя, вміло приховуючи нервозність.

Вона, мабуть, злякалася, що цих людей відправив клятий Резник.

— Я скажу, що тобі робити, — ледь помітно ворушу я губами, змушуючи себе не дивитися на неї. — Будь хорошою дівчинкою. І вруби музику, якщо хочеш.

І не ворушись, коли моя долоня лежить у тебе на нозі, інакше цією машиною буде нікому керувати.