Виграй мене - Ольга Манілова

— Хоча ні, почекай, — хрипло сміється Людмила Варварук. — Я переплутала, старію. Ти ж прямо на перетині траси Е-343 і Р-49, за кілометр від "Березового гаю"? Біля своєї другої машини. На парковці "Метро"? Чи на парковці "АТБ"? Я без окулярів, не можу прочитати на телефоні.

— Віджени своїх псів, — ледь чутно кажу я, бо в мене кам'яніє тіло, — і ми забудемо про цей момент.

— Забудемо? — знижує вона голос. — Я сорок років терплю твої примхи. Твої польоти свободи. Ти хотів ганяти на льоду як тварина? Будь ласка, ти це зробив. Тепер займися справою, бо вже зрозуміло, що ти більше не здатний показувати на льоду рівен...

— Віджени своїх псів від моєї машини, я сказав, — видавлюю я крізь зуби, не зводячи погляду з однієї точки всередині автівки.

— Їдь на угоду, — сміє вона важко зітхати. — Ти не здатен далі працювати обома ногами на льоду. Ти важкий, ти задихаєшся. У тебе рука повноцінно не повертається. Ти втрачаєш швидкість із кожним матчем. Тобі ніхто не скаже правди, крім мене.

— У тебе є хвилина, — хрипло попереджаю я.

Вона мовчить кілька секунд, бо намагається придумати, як повернути цю розмову в потрібний бік.

Дверцята одного з позашляховиків відчиняються і звідти вислизають двоє чоловіків.

Настя витягує шию, і відразу ж помічає, що машини, які стоять поруч, — однакові. Вона оцінює обстановку швидким поглядом, намагаючись зрозуміти, чи помітив я зміни.

Але коли один чоловік наближається до багажника Уруса, Настя притискає руку до грудей і злякано підкидає на мене очі.

— Це кінець, — майже співчутливо каже моя мати, — Володя. Твоя кар'єра закінчилася. Підписуй документи і ще викупи цей клятий клуб, якщо так хочеш чергову дурість.

На мить я нічого не відчуваю, і це настільки дивний стан. Немов душа всередині втомилася і зробила затяжний видих, але потім...

Я можу дивитися тільки в одну точку. Настя сидить смирно в машині, нічого мені не показує жестами, але я звідкись знаю, що вона відчуває.

І я думаю, що ці пси зараз будуть змушені відійти від моєї тачки, бо я не дозволю, щоб одна божевільна дівчина виглядала переляканою.

— Знаєш що, — тихо кажу я Людмилі Варварук, — це реально кінець.

Мені навіть не треба додавати "я тебе попереджав" і "прощавай", з її ошелешеного мовчання зрозуміло, що вона все вловила.

Я відключаю зв'язок, пригнічую бажання розтрощити телефон і прямую до Уруса.