Виграй мене - Ольга Манілова

— Якщо ти ще раз скажеш подібне, то я... то я...

Я намагаюся говорити, і відтирати власну слину з його обличчя, а насправді — я намагаюся відтягнути момент, коли почну задихатися, як ідіотка.

В обличчя я йому вже плюнула, як ідіотка, тепер ще не вистачало й цього!

— Що ти зробиш тоді, м? — продовжує шепотіти Володя мені на вухо, старанно витримуючи цей рівний-дорослий-трохи чарівний тон.

Ненавиджу!

Навіть не роблю більше спроб вирватися, просто впиваюся долонями в його... вуха. По обидва боки від голови. Загалом, дуже конкретно впиваюся, і він злегка закидає голову, щоб дивитися напіввідкритими очима.

— Ти сповнена сюрпризів, Анастасія, — серйозно вимовляє. — Я готовий їхати з тобою, — знижує він голос до шепоту, — у Пояски навіть без вух.

— А навіщо це тобі? — майже істеричним голосом вимагаю я відповіді, і мене починає трясти.

Він поцілував мене, — впевнено, напружено, неймовірно, — просто на повну потужність, і це все ще не вкладається в голові...

Звісно, це не вкладається в голові, адже потім він продовжив поводитися як ні в чому не бувало й насолоджуватися зневагою на мою адресу.

Я не знаю, як я знаходжу сміливість дивитися в його очі: адже він... здогадався про все, так? Що я сохну за ним, як тисячі шарів того клею, що він всунув у мій нещасний кед.

— Люблю покататися з вітерцем, — розтягує він слова й опускає погляд на мої губи. — Люблю все нове. Люблю дівчат рятувати від неприємностей.

Ах дівчат, зрозуміло!

— Тобто... розважульки? — хтось похмуро сміється і я виявляю, що сміюся саме я.

Я всього лише ворушу плечем, а доводиться тут же злякано видихати, тому що Кувалда мене просто-таки хапає. Усе моє тіло. Одномоментно. І навалює на себе.

Коли це вже припиниться, всі подібні... натяки неможливо терпіти. Ще дві хвилини і я забороню йому торкатися до мене. Навіть пальцем.

Ні, ще одна хвилина.

Ось буквально тридцять секунд.

— Ти щось конкретне очікуєш почути, — його задумливий погляд блукає по моєму обличчю. — Мені, правда, подобається тебе дражнити, а ось коли дражниш когось, то зізнаватися в цьому не...

— Я ні від кого нічого не чекаю, — карбую я кожне слово. — Мій брат... конфліктує з тобою. Мені не варто було продовжувати контактувати з тобою.

У мене є конкретний намір вибратися з цієї неадекватної хватки будь-яким способом, тільки чомусь я взагалі нічого не роблю.

Не буду ж я двічі плювати Володі Варваруку в обличчя? А ось що мені ще залишалося?

Але щойно я виберуся... Він поплатиться за те, що розпоряджався тут мною, як іграшкою.

— Ти звучиш раціонально, — навіть м'яко каже Кувалда. — Ніби ти це обдумала. Але ти це не обдумала, правда, Клеопатро? Давай укладемо договір. Ти скажеш мені правду, а я забуду те, що ти познайомила мене зі своїм верблюжим альтер его.

Договір? З ним?!

— Щось це не звучить, як вигідний мені договір, Кувалда.

— Та це практично милість із мого боку.

— Я в Пояски хочу, — показую я йому зуби і, о жах, здається, що йому це подобається. — А розважати тебе більше не хочу, от.

— А що ще хочеш? — моментально змінює Кувалда тон і так різко випрямляється зі мною на колінах, що паморочиться голова.

— Жуйку хочу, — видавлюю йому на зло.

— Жуйку. Жуйку? Ходімо! Оцінимо поля, якими ти збиралася "йти".

Кувалда практично силою витягує мене назовні, і битву за рюкзак я і моя гордість, на жаль, програємо. Вітер атакує нальотами, приносячи несподівану прохолоду, і я нарешті озираюся тільки, коли Володя вмикає ліхтарик.

За руку він тягне мене просто за собою і я нізащо не відпущу його пальці, бо тут темно, як у раю для чортів.

Тепер трава лоскоче мені ікри, а під ногами трапляються камені. Очі звикають до відсутності освітлення, і слабкого сяйва місяця достатньо для того, щоб я розгледіла низовину каньйону, де пориви повітря злегка розхитують водну гладь.

— Володя, — зовсім тихо починаю я від невпевненості. Мені здається, що ми підійшли до самого краю однієї зі скель.

Знову дихаю, як дурепа, коли він стрімко обертається і притягує мене до себе. Моя сукня намагається здійматися навколо нас з усіх сторін, але Володя її міцно утримує. Блакитні очі допитливо вивчають мене.

Ще лише трохи — і мої губи впиратимуться в щетинисте підборіддя. Його запах напрочуд насичений і легкий водночас, немов просочується через замшу перед тим, як дотягнуться до моїх ніздрів.

— Я ось хочу, щоб вона дивилася вгору, — ледь чутно каже він, — а вона дивиться вниз.

Але я вже не дивлюся на каньйон, я ж дивлюся тільки на нього.

— Ти тоді... теж дивись угору, — нарешті придумую що сказати. Це навіть звучить серйозно.

— Ти дуже вимоглива, Анастасіє, — дивним голосом вимовляє Володя, і жоден із нас не ворушиться.

— Скільки… це триватиме, — практично гарчу я. — Годі сміятися з мене!

Я стискаю руки в кулаки, а він ловить їх долонями і тканина моєї нової сукні вплітається в наші з'єднані руки.

— Це добре, що вимоглива. Я теж ніколи не погоджуюся на менше.

— Що... ти хочеш цим сказати? — моє горло скорочується від хвилювання, і я зараз згорю живцем від сорому.

— Хотів сказати… щоб ти подивилася на зірки, знаєш, це ті, що нагорі. Але краще відповім, — його шепіт кожним словом вібрує просто на шкірі мого вуха, — що я скажу Резнику, що все-таки забираю тебе собі.

Коли чую прізвище брата, то не можу більше стояти рівно на ногах. Ніби всі незрозумілі й навіть невідомі образи збираються в одну єдину і вона пронизує мене знизу, протикаючи наскрізь навіть п'яти.

— Пішов... ти! Пішов геть!

Відштовхую його, а він притягує мене назад. І тому одразу отримує ліктями в плечі: мій фірмовий удар. Кувалда дивно сміється й усміхається мені просто в обличчя, і незрозуміла злість б'є з мене ключем.

Тому що він явно насолоджується всім цим. Як я втекла від брата, як я намагаюся тримати всю ситуацію під контролем, і як я... безпорадна через його настирливість.