Ниті кохання - Софія Вітерець

Ми приїхали занадто рано. На всій території комплексу абсолютно нікого не було. Столик, заброньований для нас у одному з ресторанів Києва, що розташовувався тут, пустував, як і майже всі інші довкола. Все ж ще був робочий день і якраз той проміжний етап між обідом та вечерею, коли заклади харчування зазвичай не могли похвалитися шаленою кількістю відвідувачів.

– Може прогуляємося навколо? – запропонував Артур, але я поглянула на нього так, ніби він запропонував щось неприпустиме.

– Залишаймося тут. Я не хочу випадково запізнитися, – швиденько пояснила, поки він чогось там собі не придумав.

– Ну як забажаєш, – погодився він так, наче босом була я, а не навпаки. – Може поки вийдемо на терасу?

Навіть не відповіла, бо вже й так туди йшла, проворно оминаючи столики. Все своє життя обожнювала природу й красиві краєвиди, а на території ресторану було все це. Неймовірне озеро, оточене деревами та поодинокими будівлями було тим самим, на що можна дивитися вічно.

– Подобається? – пролунав голос Артура, порушуючи тишу навколо. Зазвичай я б скривилася, бо мене потурбували, але як на власника такого оксамитового голосу можна ображатися?

– О так. Я б хотіла одружитися тут, – замріялася й випадково бовкнула. Не про такі речі говорять з тими, з ким щойно почав зустрічатися, правда?

– Я також, – абсолютно серйозно промовив Артур, просто дивлячись перед собою й намагаючись зафіксувати ту красу.

– Справді? Я думала такі як ти…– замнулася та повернулася до нього, намагаючись побачити, чи він ненароком не образився на мене.

– Стоп-стоп-стоп, – припіднявся в своєму кріслі Артур, а я, відверто кажучи, побоялася за його сорочку, що дивно тріснула, попереджаючи про можливу біду. – Що взагалі значить такі як?

– Ну…– замнулася, бо тепер дійсно потрапила в дещо незручненьку ситуаційку. – По твоєму кабінету й не скажеш, що ти любиш такі місцини. Та й взагалі ти виглядаєш як той, хто більше любить місто, ніж природу.

– Тепер ти точно маєш приїхати до мене. Будемо розбивати цей міф, – посміхнувся він, зовсім не ображаючись на мої слова. Хоча ні. Ображався ще й як, але намагався не показувати цього. От хитрюга, а я спершу дійсно не побачила цього.

***

Не знаю яким чином чи швидше з якого дива, але хвилин за двадцять ми з Артуром вже активно обговорювали «наші» плани на весілля та збиралися переходити до обговорення медового місяця, як почули за спиною кроки. І ні тобі було спинитися чи хоча б перейти на шепіт – навпаки вже мало не криком сперечалися про те, куди маємо полетіти. Досперечалися…

– Вас вже можна вітати? – почувся бадьорий жіночий голос за спиною.

Ми аж попідскакували на своїх місцях, на ходу якось тиснучи руки та вітаючись. Я навіть вклонилася з переляку, але посмішки представників компанії-замовника були швидше товариські, аніж типу «ти що, збожеволіла?». Про Артурову таке звісно не сказала б, але він дуже швидко набув привітного виразу обличчя, тож вже пробачу.

– Давайте тобі пройдемо до нашого столика, – запропонував Артур та занепокоєно поглянув на мене. Він попереджав, що з ними може бути якась цікавенька ситуаційка, але ми аж ніяк не чекали подальшого розвитку подій.

– Так, звісно, – посміхнулася мила жіночка та поглянула на свого чоловіка якимось багатозначним поглядом. А той і собі підморгнув. Ох, відчувала, що вони щось задумали.

– Знаєте…– почав говорити чоловік, як тільки ми всілися за столиком та зробили наше замовлення. – Останнім часом наша компанія збирається виходити на нові ринки. Ми готуємо низку проектів, серед яких є один особливий для нас.

Чоловік злегка обійняв дружину, дивлячись настільки закоханим поглядом, що мимоволі хотілося чогось такого й собі. Звісно, в нас з Артуром все лише розпочинається, але все ж як, напевне, надзвичайно опинитися на місці цієї жінки.

– Поки ми не зустріли вас, то довго вагалися, кому взагалі хотілося б віддати цей проект. Колись давно він нас познайомив, а потім завдяки йому ми створили власну родину. Звісно, сварки й суперечки були на кожному кроці, але не буває ідеального життя. І тут ми побачили як ви сперечаєтеся про весілля, медовий місяць й було відчуття, наче зустріли версії молодших нас, – почав говорити дядечко років п’ятдесяти-шістдесяти, то поринаючи у спогади, то знову повертаючись до реальності.

– Ми не…– почала було я, випередивши Артура, але все ж це були мої перші перемовини з клієнтами і очевидно, що я затнулася, даючи чоловіку продовжити розмову.

– Ні-ні. Ми були саме такими. Запальними, мали абсолютно різні погляди на одні й ті ж речі…– почав перераховувати Тарас Маркович, час від часу позиркуючи на дружину. – Але нас об’єднала наша невеличка компанія, що зростала разом з коханням у наших серцях. І ми б хотіли передати справу всього життя такій чудовій парі, бо ви ідеально показуєте всі наші ідеали.

– А ще ми з задоволенням будемо гостями на вашому весіллі. Адже воно планується вже наприкінці цього місяця, чи не так? – лукаво підморгнула жіночка.

Я мало не захлинулася водою та кинула швидкий погляд на Артура. Для тих, хто зустрічав мого персонального кухаря вперше, нічого б у його вигляді не змінилося, але я то бачила дивну рішучість та хитринку в його очах.

– Не смій, – прошепотіла, стискаючи його руку. Хоча ні, впиваючись нігтиками у неї та абсолютно не думаючи про те, що йому може бути боляче. Точніше, знаючи, що буде й вірячи всім серцем, що це його спинить.

– Тоді запрошуємо, – посміхнувся Артур, все одно не слухаючи мене.

– Хоча ми таки не остаточно визначилися з датою. Знаєте, коханий сьогодні так несподівано зробив пропозицію. Навіть обручки досі не маємо. Тому не впевнені чи варто поспішати, – втрутилася, поки остаточно не вляпалися. А то суто заради таких чудових та милих клієнтів я поки одружуватися не готова. – Може поки обговоримо деталі проекту?

Обличчя жіночки трішки спохмурніло, а потім його осяяла неземна посмішка, тоді як я відчувала, що моє просто перестає бути білим як сніг. Оце то він нас мало не підставив. Точніше мене, бо Артур, бачу, був зовсім не проти нашого ну дуже поспішного весілля.