Ниті кохання - Софія Вітерець
Виявилося, що не так мені довго й залишалося працювати над відео. Максимум хвилинок п’ять. Тому пішла допомагати іншим. А кожного разу як тільки хотіла було підійти до Артура чи разом поглянути на результати роботи – той немов випаровувався й біля години не потрапляв на очі. Вже навіть почала підозрювати, що той уникає мене. Але мене? Та ну!
Робота все не закінчувалася і під кінець вечора очі вже почали злипатися. Звісно, то було в проміжках між тим, як мені вже щось починало маритися. Бо здавалося, що навіть Артур поруч. Посміхається мені, а потім обережно підіймає і кудись несе. Ммм…приємно так в його теплих обіймах. Ще й цей парфум остаточно зводить з розуму. Притуляюся до нього ще більше й чую стукіт серця в його широких грудях. Чому ж все так реально?
Здається таки засинаю, бо сил триматися вже немає. А сниться знову він. Ніби ми їдемо в машині. Хоча ні. Він і далі несе мене кудись на руках, а я вже повноцінно провалююся у сон.
З першими променями сонця потягуюся на м’якенькому дивані й перевертаюся на інший бік. Звісно, це занадто гучно сказано, бо тут же падаю на підлогу. Меблі в офісі не такі вже й великі – все ж не для сну тут стоять, а більше просто для краси.
– О, ти вже прокинулася, – зазирнув до свого кабінету Артур у вже коричневому костюмі.
– Чому ти мене просто не розбудив? – вже сиділа я, сонно потираючи очі, проте чітко розуміючи, що марення були реальністю.
– А ти пішла б додому? – лукаво посміхнувся шатен, присідаючи поруч та протягуючи мені кілька судочків.
– Ні, – схопила один з них і накинулася так, ніби ніколи їжі не куштувала.
– От бачиш, – Артур також приєднався до мене.
Невже так поспішав сюди, що сам навіть не поїв? Але може просто хотів бути якомога більше часу поруч. Все ж вчора було зовсім не до цього. Може хоч тепер наші графіки трішки співпадуть…
– Сьогодні в нас особливе завдання – підемо на зустріч з клієнтами, – немов почувши мої думки, промовив Артур.
– А як же Аліна? – здивовано перепитала я, заледве проковтнувши все, що встигла набрати до рота.
– Що Аліна? Це ж не вона готувала основний матеріал, а ти, – а він таки має рацію, проте вона ж більше в цій компанії пропрацювала і все таке...
– Вона завжди ходила на такі зустрічі. Може, я підставлю всіх нас, – як на мене, це було цілком можливо. Адже я часто можу впороти таку дурницю, яка іншим до цього здавалася чимось неможливим.
– Не підставиш. А навіть якщо й так – нічого страшного. Тобі варто вчитися, бо керівнику департаменту маркетингу це ще не раз знадобиться, – посміхнувся Артур так, ніби ні в чому не бувало.
– Тобто керівнику департаменту? Ще ж навіть проект не до кінця зробили, невже таки розширяємося? – водночас і здивування і радість злегка накрили мене.
– Не одразу, звісно, але за місяць-два вже може навіть переїдемо до нового офісу, – Артур так замріяно виглянув у вікно, що здалося ніби він вже обрав будівлю.
– Але чому я? Це через нас? – я почала так дивно жестикулювати, що заглянув би хто й нічорта не зрозумів.
– Про що ти говориш? Зовсім ні. Але ж не робити мені Влада керівником. Він чудово виконує свою роботу, але ти бачила його з тими цуценятами – одна камера й він наче попелюшка перетвориться з керівника в казна-що. Наврядчи нам таке потрібно, – для того, щоб підкреслити свої аргументи Артур ще й пичку Владову скопіював і це було просто неперевершено. Гріх було не зааплодувати.
– А як щодо Міли? Вона ж тут значно довше, ніж я, – добряче насміявшись, таки продовжила.
– Сама знаєш чому, – посміхнувся Артур. І дійсно, Міла та ще пліткарка. З легкістю може розповісти те, що ховається від усіх за сімома замками. І це ще навіть тоді, коли її про це ніхто й не питатиме.
– Ну тоді добре. Від мене ж взагалі потрібні були ці слова? Бо здається, що ніби все вже давно вирішено, – погодилася, а подумки вже уявляла своє життя на цій посаді. Та ні. Практично нічого не зміниться.
– Чесно кажучи, я вже навіть з бухгалтерією про це поговорив й вона почала готувати все потрібне, – зізнався Артур.
– Хіба в нас взагалі є такий відділ? – здивовано поглянула на чи не найкращого керівника на світі, що за сумісництвом займав ще кілька посад в моєму житті.
– Ну звісно. Дивись навіть який у нього великий кабінет, – посміхнувся Артур, поглядом окидаючи своє робоче місце.
– А я вже було повірила, що чогось не знаю про цю компанію, – турнула його в плече. – Ну раз бухгалтерія вже навіть все знає, то тут не відкрутишся.
– Саме так, – ну яка ж у нього за найчарівніша посмішка на світі!
