Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

Я дивилася на цю ситуацію і не могла нічого зрозуміти. Влад міцно тримав свою маму, а вона сильно плакала і всяко намагалася вирватись. Раптом мені захотілося піти геть звідси, але хлопець помітив мене.
— Дано, що ти тут робиш?— здивувався він, а я відступила назад.— Мені потрібна твоя допомога.
Я думала, що він розлютиться на мене, але аж ніяк не попросить допомоги. Це мене дуже сильно здивувало. Більше того, я навіть не розуміла як саме зможу допомогти.
— Ну то як?— спитав Влад і з благанням подивився на мене.
— Гаразд. Що я повинна зробити?—сказала я і підійшла ближче.
— Зайди в кімнату мами і з верхньої шухляди в  тумбочці витягни ампули.
— Добре. — трохи налякано відповіла я.
Я швидко піднялася сходами на другий поверх і побігла до спальні тітки Каті. Так як я багато разів була в їхньому будинку, то дуже добре знала, яка саме її кімната. Повільно відчинивши двері я зайшла всередину. Вся кімната була обставлена портретами Соломійки. Зображення дівчинки було всюди, а на ліжку лежав альбом з її фотографіями. Я підійшла ближче і помітила біля подушки невелику іграшку. Тепер я вже ніяк не могла стримати сліз, тому що спогади повністю заполонили мою свідомість.
***
— Я так хочу собачку!— засмучено сказала Соломійка, коли ми святкували її восьмий день народження.— Або котика!
— Ну то може батьки подарують тобі.
— Ні. Я дуже сильно просила в татка, але він сказав, що в мами алергія на шерсть.
— Не засмучуйся.— сказала я і обійняла подругу.— От коли виростеш, то купиш собі.
— Але я не хочу потім. Я хочу вже!— сердито сказала Соломійка і тупнула ногою. 
— Але ж ти розумієш, що ніхто тобі не купить собачку чи котика. 
— Розумію. І це мене сильно засмучує. — ображено сказала дівчинка і ледь не заплакала.
— Соломійкою, а може я попрошу в своїх батьків і вони куплять мені собачку. Ти б тоді могла приходити до мене гратися.
— Я хочу свою!
— Вона була б наша!— продовжувала говорити я. — Ми б ім'я їй разом вибрали. 
— Нічого ти не розумієш, Дано! Я хочу мати друга, який би постійно був поруч.
— А я хіба не твій друг?
— Дурненька!— відповіла Соломійка і посміхнулася.— Ти ж не завжди поряд, коли мені сумно!
— А тепер буду! От якщо тобі буде сумно, то відразу клич мене. Я завжди буду з тобою.
— Друзі навіки?— спитала дівчинка в мене.
— Друзі навіки.— відповіла я.
Після кількох конкурсів і вистав з клоунами принесли торт. Він був дуже великим і повністю рожевим. Соломійка захоплено дивилася і безмежно раділа. Потім вона загадала бажання і загасила свічки. Всі почали плескати і дарувати їй подарунки. 
— Бачиш, яку мені батьки ляльку подарували!— вражено сказала Соломійка.
— Ага. Така велика!— відповіла я.
— Будемо тепер гратися з нею, але спочатку треба їй ім'я придумати.
— Може Віолетта?— запропонувала я.
— Ні. Ти що? — обурилась подруга.— Краще Блум.
— Соломійко,— сказав біля нас Влад. — Я дуже довго помагав батькові і заробив трохи грошей в нього. Ось, я купив тобі подарунок!
Хлопчик вручив їй невелику іграшкову собачку. 
— Владик!— здивовано сказала дівчина.— Ти купив мені собачку?
— Не справжню, бо в мами ж алергія. Просто я знав, як сильно ти хотіла її.
— Дякую. — відповіла та і ледь не заплакала. — Ти подарував мені ще одного друга. 
***
Я взяла цю собачку в руки і почала плакати, аж поки голос Влада не відірвав мене від спогадів.
— Дано, ти ще довго там?
— Вже біжу!— крикнула я і похапцем витерла сльози.
Знайти ампули було дуже легко, бо вони стояли на видному місці. Я швидко спустилася до Влада і помітила, що нічого не змінилося. Жінка все ще плакала і кричала, а він міцно її тримав. 
— Візьми у ванні в аптечці шприц.— сказав мені Влад і я швидко зробила це. — Тепер розломи ампули і наповни нею шприц.
— Я ніколи цього не робила.— розгублено сказала я.
— Там нічого складного нема. 
— Гаразд. Я спробую.
Я старалася зі всіх сил, бо сильно тряслися руки. Коли шприц був набраний я начепила на нього голку. 
— Ти зможеш зробити укол?— спитав у мене хлопець, коли я підійшла до них.
— Н-ні.— налякано відповіла я.
— Гаразд. Тоді спробуй потримати її. 
— Але як я...
— Будь ласка.— перебив мене Влад, а я здивовано подивилася на нього. — Я тебе дуже прошу.
— Добре. 
Я взяла жінку за руки і вона напевно тільки зараз помітила мене. Тітка Катя дивилася на мене божевільними очима, а мені стало страшно. Вона почала мене розглядати, а на обличчі в неї з'явилася широка посмішка.
— Соломійко, це ти?— спитала в мене жінка і охопила моє обличчя руками. — Ти повернулася до мене?
Я налякано подивилася на Влада, а він лише кивнув і в цей же момент зробив їй укол. Він взяв її за руку і посадив на диван.
— Дано, побудь з нею, будь ласка.— попросив він мене.— Я маю зробити один дзвінок.
— Гаразд. 
Я сіла біля жінки, а вона продовжувала дивитися на мене. Тітка Катя була такою спокійною і мило посміхалася мені.
— Ну і навіщо ти пофарбувала і обрізала волосся?— спитала вона і погладила мене по голові. — А очі? В тебе що лінзи?
— Ем...— я почала дивитися по сторонах в пошуках Влада, але він кудись вийшов. — Так, лінзи. Захотілося трохи змін.
— Ну ти ж в мене така красуня була. З таким довгим світлим волоссям і блакитними очима. Ти навіть зі мною не порадилася!
— Я...я просто не мала як розповісти тобі.— я продовжувала грати роль Соломійки. 
— Звісно, ти ж пропала на цілих п'ять років! Де це ти була?
Я не могла нічого на це відповісти. Мені було якось страшно і соромно. В цей момент я ненавиділа себе за свій вчинок. Я власними очима побачила, як сильно зруйнувала життя цієї жінки. Очі відразу ж наповнилися слізьми, а серце стиснулося від жалості і болю. 
Згодом повернувся Влад з якимось лікарями. Вони забрали жінку в машину, але вона продовжувала пручатися. 
— Соломійко, чому вони забирають мене від тебе?— спитала у мене тітка Катя.
— Мамо, ти поїдеш з лікарями, а ми з сестричкою приїдемо до тебе. Добре?
— Ви точно приїдете?— налякано спитала жінка. — Ви не покинете мене?
— Ми приїдемо, обіцяю. — сказала я і посміхнулася їй.
Жінку посадили в машину, а ми з Владом пішли до його автомобіля. Я навіть не знала куди її везуть і що взагалі з нею трапилось? 
— Влад, — спитала я після важкої тиші. — що це було?
— Черговий приступ. 
— Часто вони бувають?
— Не дуже. Інколи раз в півроку, інколи в три місяці. Зараз пішло загострення.
— Щось стало причиною цього приступу? Тоді  на вечері вона була в порядку. — обережно спитала я, бо не була впевнена в тому, що він відповість.
— Декілька днів тому вона знайшла ту іграшку. Почала звинувачувати себе в тому, що не подарувала донечці навіть маленького щастя. Соломійка дуже хотіла собаку, але в мами алергія. От в неї і пішло загострення.
— Що ти їй вколов?
— Заспокійливе. Воно завжди біля неї, бо ми часто його використовуємо.  Я не думав, що дійде до такого, але цього разу в неї був серйозний приступ. 
— Чому вона подумала, що я Соломійка?
— Не знаю. Напевно якась параноя. 
Більше я нічого не питала, бо не було в цьому жодного сенсу. Згодом ми зупинилися біля якоїсь будівлі. Коли я підійшла ближче, то помітила, що це психіатрична лікарня. 
Влад пішов вперед, а я помалу пленталась за ним. Лікарня була скоріш за все приватна, бо у кожного була своя палата. Та й вигляд в неї не з дешевих. Ми зупинилися біля якогось кабінету і Влад зайшов всередину. Так як він не закрив дверей, то я зайшла теж. Лікар повільно встав і подивився на хлопця.
— Ти напевно Влад.
— Так. 
— Я Василь Іванович — завідувач цієї лікарні. Ліна Петрівна розповіла мені про всю ситуацію і про психічні розлади вашої матері.
— Мама в неї на обліку вже три роки і якби не вона, то навіть не знаю, що було б зараз.— сказав Влад і сів на стілець. 
— Так, Ліна хороший спеціаліст. — відповів лікар. — Ми дали вашій мамі снодійне, тож вона до завтра буде спати. Наступні дні ми підберемо ліки і можливо згодом їй стане краще.
— Будемо надіятись. — сказав Влад. — Цей приступ був найгірший зі всіх попередніх.
— Він чимось конкретним відрізнявся?— зацікавлено спитав лікар. 
— Ну тривалість була довша ніж завжди, а ще...— Влад подивився на неї.— Мама подумала, що Дана — це Соломійка.
— Тобто вона переплутала цю дівчину зі своєю померлою донькою?
— Я б не сказав, що переплутала. Вона розрізняла їхні відмінності, але все одно думала, що це Соломія. 
— Цікаво виходить.— зробив висновок лікар. — Ну що ж будемо розбиратися. Можливо її підсвідомість почала керувати здоровим глуздом. 
— Можна мені до неї?— згодом спитав Влад.
— Сьогодні ні. Краще навідаєтеся завтра.
Ми вийшли від лікаря, але Влад все одно захотів перевірити, як його мати. Коли він переконався, що вона спить, то пішов на вихід. Я повільно йшла за ним і навіть не знала, як реагувати на це все. 
— Влад, а де твій батько?— згодом спитала я, коли ми вже їхали додому.
— Це не твоя справа!— різко відповів хлопець.
— Так, справді. Вибач. — сказала я і подивилася у вікно.
— Він покинув нас.— згодом заговорив Влад.— Три роки тому. Він завжди говорив, що йому дуже складно. Ніби нам тоді було легко. Після того, як тато пішов у мами стався перший приступ. Я тоді навіть не знав, що робити, тому викликав швидку. Нас направили до Ліни Петрівна і відтоді вона стала нашим психіатром. 
— Твоїй мамі допомагало її лікування?
— Так, навіть дуже. В неї був особливий підхід. Вона навіть зв'язалася з моїм татом, щоб він навідався до матері і поговорив з нею.
— І як все пройшло?
— Навіть дуже успішно. Мама змогла його зрозуміти, на відміну від мене.
— Ти з ним не спілкуєшся?— спитала я і подивилася на нього.
— Ні. Зовсім.
Через деякий час ми під'їхали під мій будинок. Я вже хотіла вийти, але хлопець зупинив мене.
— Дякую. — сказав він.— Ти сьогодні мені дуже допомогла.
Я навіть нічого не могла сказати, тому просто кивнула і пішла до себе. Це Влад мені тільки що подякував? Людина, яка мене ненавидить всім серцем? 
Тиждень був для мене надто складним. Кіра і Єва всяко намагалися випитати в мене про ту розмову, але я мовчала. Мені не хотілося розповідати їм про те, що тітка Катя в лікарні. Весь цей час я хотіла навідатися до неї, але мені було страшно. Я боялася, що вона знову подумає нібито я її донька. 
Сьогодні після пар я вирішила все ж таки приїхати до неї. З мого боку це буде дуже негарно. Тим більше, якщо я знала, де вона зараз. Тож зібравшись з духом я рушила до психлікарні. 
На вході я навсяквипадок перепитала номер палати. Виявилось, що вона там де і була. Підійшовши ближче я помітила, що двері були привідчинені. Мені не дуже хотілося заходити, бо я зразу згадала про той випадок в їхньому будинку. Я вже підняла руку, щоб постукати, але наступні слова, які я почула з палати змусили мене зупинитися на місці.
— Це ти в усьому винен.— почула я голос жінки.
— Мамо, я вже тобі говорив, що це був нещасний випадок.— відповів Влад.
— Та невже? А де ти був тоді?— почала голосніше говорити жінка. — Де? Ти повинен був бути поряд з нею! Ти мав її врятувати!
— Може досить вже мене мучити! Чи ти думаєш мені дуже легко?
— Це все ти!— продовжувала говорити тітка Катя. — Через тебе померла Соломійка. Через тебе пішов Сергій. Це ти зруйнував нашу сім'ю!
— Ти так перейнялася смертю Соломійки, що зовсім забула про свого сина. — ображено сказав Влад. 
— Не смій цього говорити.
— Її немає.
— Замовчи, чуєш?!
— Вона померла, але я — живий! Твій син поруч! Чому ти цього не можеш зрозуміти?
— Та бо я любила її більше за своє життя. 
— А мене? Мене ти любила?
— Ти в мене сильний і самостійний хлопчик, а вона була така беззахисна. 
— Але я теж людина!— майже кричав Влад. — В мене теж є почуття. Чи ти думаєш, що я не заслуговую на твою материнську любов?
— Після того, що ти зробив, не заслуговуєш.
— А що я такого зробив? Що? Один раз відмовив і не пішов з нею на озеро!
— Ти забрав її у мене. Краще б на місці Соломійки був ти!— сумно сказала жінка.
Вона сказала ці останні слова, а мені стало важко дихати. Треба якнайшвидше забиратися звідси. Я побігла до виходу, але знайомий голос зупинив мене. Я не встигла втекти...