Гості на похоронах - Страшні оповідання на ніч

Ця новина трохи підбадьорила мене, і хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно – я зрадів аж ніяк не смерті незнайомої мені людини. Я сприймав цей факт лише як каталізатор якнайшвидшого просування розслідування, адже, окрім дачі нами свідчень, з моменту скоєння злочину, як мені відомо, ніякої роботи більше проведено не було. Але ж час продовжує неухильно йти вперед, і ризик затягування, а згодом і закриття справи за строком давності стає дедалі допустимішим. І нехай мене не тішать ілюзії, що в цьому випадку має минути кілька років – я буду давати знати про себе щотижня, якщо хоча б запідозрю в умисному затягуванні справи. Я нізащо не доведу її до закриття за строком давності.

Сестра зателефонувала мені лише наступного дня ввечері. Цей день ми провели разом із дружиною, поїхавши прогулюватися мальовничим Подолом, піднялися Андріївським узвозом до Пейзажної алеї, звідки потім здійснили тривалу пішу прогулянку до Софіївської Площі. Такий шлях було обрано не випадково – це був маршрут нашого першого побачення, і час від часу ми повторювали його, піддаючись приємним спогадам.

– Так, справді, – сказала сестра, – Днями в Мотовилівці помер якийсь дід. Подруга була трохи здивована, що після центру я потягнула її прогулюватися мотовилівським кладовищем, але потрібну інформацію від копачів могил я почула. Щойно говорила з цього приводу з Володимиром Кириловичем, і ось набрала тебе.

– Що він сказав? – запитав я.

– Сказав тільки чекати від нього дзвінка.

– Так, не густо, – трохи розчаровано продовжив я, – Я очікував трохи іншої реакції від нього. До речі, ти не дізнавалася від чого помер той дід?

– Хм, дивно, – відповіла сестра, – Те саме запитання мені поставив і Володимир Кирилович. Ні, не дізнавалася. Зрештою, від чого ще може померти вже старий дід? Думаю, серце зупинилося... То, що будемо робити?

– Він не сказав, скільки чекати дзвінка? – поцікавився я.

– Ані слова, – відповіла Юля.

– Що ж... – почав я, – Думаю, нам варто поїхати туди. Може, він і сам там буде присутній, не дарма ж просив повідомити його про прийдешній похорон, а нам скаже, щоб сиділи вдома. А так зустрінемося з ним там і напряму задамо питання, які нас цікавлять.

У Юлі не було інформації, на який день був запланований похорон, тому я зателефонував до співробітника і попросив підмінити мене від завтра на тиждень, поскаржившись на погане самопочуття. Наступного дня я поїхав у Борову, і разом із сестрою звідти попрямували до Мотовилівки, де в цвинтарного сторожа довідалися трохи більше інформації про похорон – він має відбутися післязавтра.

Наступного дня, у вівторок, у мене задзвонив телефон – це був Володимир Кирилович.

– Гадаю, ви вже в Боровій, – промовив він. З шуму, що долинав із трубки, було зрозуміло, що він перебуває зараз за кермом автомобіля – Ну, що ж, у мене зараз не так багато часу, тому скажу коротко – у мене для вас є дві новини. Погана полягає в тому, що покійний із Мотовилівки – це не наш випадок. Всього-на-всього інфаркт, тому, якщо ви надумали відвідати завтрашній похорон – заради поваги і висловлення співчуття близьким ви, звичайно, можете це зробити. За наявним часом ми нічого не втрачаємо. Однак і нічого цікавого там не очікуйте побачити. Проте перейдемо і до хорошого, записуйте або запам'ятовуйте – у п'ятницю очікую побачити вас в Малій Солтанівці біля Будинку культури. Під'їжджайте туди о дев'ятій ранку. Не спізнюйтеся! І... одягніться, будь ласка, охайно.

Після того, як він поклав слухавку, я поспішив знайти сестру на задньому дворі і розповів їй про все почуте.

– То що ми робимо з приводу завтра? – запитала сестра, не відриваючись від роботи – Будемо їхати в Мотовилівку, чи ні?

– Щось я вже сумніваюся, якщо чесно – задумливо відповів я, – З одного боку, детектив прямо сказав, що нічого цікавого ми там не побачимо. З іншого – ми точно нічого цікавого не побачимо, якщо не поїдемо туди. Тепер-то ми не будемо поглинуті проведенням похорону – ми будемо гостями, і зможемо бути більш уважними до деталей. Раптом щось ми згадаємо, про що ще не розповідали детективу. Звичайно ж, хочеться вірити, що він бачить і знає набагато більше, і загалом контролює слідство.

– Але він, як і раніше, мовчазний, і до чого готуватися в п'ятницю він не сказав, вірно? – запитала сестра, і я мовчки кивнув. Потім вона трохи подумала і сказала:

– Давай зробимо так: все-таки поїдемо туди для пристойності, якщо вже маємо такі наміри, побудемо десь із годину, і якщо справді все буде без підозр, то одразу ж повернемося додому. Нікому від цього точно гірше не стане, а ми будемо спокійні, що нічого не проґавили. І що не сидимо склавши руки.

Це була здорова думка. Єдина, певною мірою компромісна ідея, за якої ми справді нічим не ризикуємо, крім змарнованого часу, якого, за словами Володимира Кириловича, у нас достатньо.

Я запропонував Юлі свою допомогу і залишок дня ми провели у веденні господарства, час від часу думками повертаючись до того, що може чекати на нас завтра, і роздумуючи, на що слід звертати увагу.

***

За підсумком наша поїздка в Мотовилівку вийшла значно коротшою, ніж ми могли собі уявити. Ледве під'їхавши до потрібного будинку, і вийшовши з автомобіля, ми незабаром знову поспішили сісти в нього. Як такої похоронної процесії не було, все промайнуло доволі швидко – з дому четверо працівників ритуальних послуг винесли труну, завантажили її в катафалк і в супроводі невеликої кількості родичів негайно побігли на цвинтар, де на них уже очікував священик.