Гості на похоронах - Страшні оповідання на ніч

– Ти що робиш, юродивий? – почувся позаду мене старечий голос.

Це була бабуся в темно-синій хустці. Вона квапливо підійшла до нас і вчепилася в мою руку, яка тримала пістолет біля спини негідника.

– Відпусти його, недо́вірок! – проскрипіла вона, – Чого ти до нього причепився? Не бачиш, у нього інсульт, він говорити не може!

Краєм ока я став помічати, що до нас починають сходитися люди і висловлювати своє невдоволення від побаченого. Проте я продовжував міцно тримати товстуна, який невгамовно мукав на всю вулицю. І щойно я відволікся на бабусю, що нестримно поливала мене прокльонами, як раптово відчув гострий біль у лівій руці – саме в тій, що тримала товстуна за шию. Від раптовості я натиснув на спусковий механізм пістолета, однак нічого не сталося.

Я відсахнувся від товстуна і звернув свій погляд на руку – на ній виднілися чотири дуже глибокі порізи, з яких струмком лилася моя кров.

– Він озброєний! – почувся крик звідкись із натовпу.

Між мною і товстуном, захищаючи його, стала бабуся в темно-синій хустці. Вона продовжувала обсипати мене прокльонами, проте я її вже не чув. У моїх вухах стояв дзвін. Від сильного потрясіння я не відчував болю, проте добре розумів, що рана доволі серйозна, адже піді мною вже утворилася чимала калюжа крові. Тим часом підозріла парочка вже кудись встигла непомітно втекти.

– Він озброєний! – підхопили інші люди, що збіглися на крики, – Зробіть що-небудь!

У цей момент я відчув, як чиясь міцна рука лягла на моє плече, з легкістю мене розвернула, після чого я відчув важкий удар по обличчю та втратив свідомість.

***

Прийшов я до тями в будинку сестри. Але, розплющивши очі, я виявив, що насилу розрізняю об'єкти, які мене оточували. Переді мною все пливло, я ні на чому не міг сфокусувати свій погляд – все навколо мало вигляд розмитих кольорових плям. Очевидно, я заробив неслабкий струс. Моя голова просто розколювалася, а ліва рука страшенно нила від болю. Я спробував підвестися, однак чиясь рука притиснула мене назад до ліжка.

– Лежи, не вставай, – це був голос сестри, – Тобі необхідно проспатися.

Її рука поклала на мою голову холодний вологий рушник, і я непомітно для себе знову провалився в сон.

Хто знає, скільки я був без свідомості. Моє друге пробудження видалося більш сприятливим – цього разу я чітко побачив обличчя сестри, щойно розплющив очі. Весь цей час вона сиділа поруч зі мною і робила все для того, щоб мені стало краще.

– Як ти почуваєшся? – запитала вона.

– Начебто краще, – невпевнено відповів я, – Принаймні твій голос більше не відбивається луною в моїй голові.

Я спробував підвестися. Юля знову не дала мені цього зробити, проте підклала під мою спину велику подушку, щоб я лежав трохи вище і мав змогу озирнутися. Тут я помітив, що ми в кімнаті не одні – біля столу з похмурим обличчям і схрещеними на грудях руками стояв Володимир Кирилович. Так само я помітив, що моя ліва рука була забинтована щільним шаром марлі, а до правої руки – приєднана крапельниця.

– Я дуже радий бачити, що з вами все гаразд, – почав він не зовсім доброзичливим тоном, – Але через ваші нерозсудливі дії все могло закінчитися для вас набагато гірше.

У мене не було сил йому що-небудь відповісти – я просто лежав і мовчки вислуховував його осуд. Через сильне запаморочення мені навіть із заплющеними очима не ставало легше. Незважаючи на його насуплені брови і невдоволення в голосі, він поводився стримано, немов був абсолютно спокійний.

– Ви запросто могли втратити руку, – продовжив детектив мене вичитувати, – Рани занадто глибокі, ви втратили багато крові. Крім цього, ви становили велику загрозу для оточуючих, тримаючи в руках пістолет, та перебуваючи при цьому в шоковому, неконтрольованому стані. Хто знає, скільки ще невинних людей могли б приєднатися сьогодні до покійного. Знаєте, з мого боку було досить необачно довірити вам зброю. Жага справедливості та відсутність терпіння взяли гору над вашим розумом.

Я продовжував мовчати, проте виключно через свій слабкий стан. Усередині ж мене поступово розпалювалося гнівне полум'я, яке детектив успішно підживлював своїми моралями. У відповідь на них про себе я подумав, що досить необачно було саме зв'язуватися з таким детективом.

– Ми мали всього-на-всього дочекатися закінчення похорону, простежити за підозрюваними, встановити місце розташування лігва, і непоміченими повернутися назад. Скажіть, будь ласка, що з цього вам було незрозуміло?

Тут моє терпіння починало потроху вичерпуватися. Через біль я трохи підвівся, щоб мати змогу дивитися Володимиру Кириловичу в очі. Мені справді було дещо незрозуміло, проте воно ніяк не стосувалося нашого сьогоднішнього візиту на чужий похорон, тож я зібрався з силами, щоб озвучити свої думки:

– Незрозуміло з цього мені лише одне – як насправді відбувається розслідування? Чому ми досі абсолютно нічого про нього не знаємо? Чому така недомовленість із вашого боку? Може ми й зовсім не зрушили з місця з моменту нашого знайомства?

– Вас абсолютно не турбує той факт, що від вашої руки могли загинути сьогодні ні в чому неповинні люди? – гнув свою лінію детектив.