Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
День другий: "Завжди потрібно вчасно зрозуміти свою поразку"
Покої Селіндж Султан
З самого ранку я одягнула атласну фіолетову сукню, що прекрасно підкреслювала мою фігуру і благородність. Тіара, кольє, легка шаль... Все, як завжди. На душі було тепло і світло. Я майже сяяла, вихваляючи свою хитрість, як тоді, коли Мелійшах підкорила серце Шехзаде в Манісі. Маніса, Шехзаде, Мелійшах... При згадці про них серце схвильовано тьохкає. Як вони там? Без мене... Немов підслухавши мої думки, Джем мовила:
— Султано, з Шехзаде усе добре. Валіде з ним, отже, все в порядку.
— Як ти узнала про що я?
— Я знаю вас, Султано, ледь не з дитинства. Ми разом росли, дружили. Якби не ви, я б пропала в гаремі. Ваші думки для мене не секрет.
— Ти була мені вірною стільки часу, дякую тобі. Думаєш, я зможу здійснити все задумане?
— Ви сильні, але в цій боротьбі за владу не загубіть самої себе...
— Я борюся не за владу, Джем. За спокій, за життя, за щастя... — трохи обурено озвалася.
— Я просто попереджаю вас... А Арман Бей, Султано?
Я продовжила розчісувати волосся, дивлячись в дзеркало.
— Я молюся про його одужання.
— Ви кохаєте його, — не здавалася Джем. — Вам варто забути це почуття...
— Ти завжди була проти.
— Я лиш про вас думаю.
— Не треба. Я намагалася забути, не можу...
— А Володар... Якщо він видасть вас за іншого?
— Розлучення ще ніхто не скасовував. Годі тобі вже каркати! Накажи готувати мою карету!
— Як побажаєте... — Джем зітхнула та покинула покої, а я нервово кинула гребінець, вийшла на терасу та сперлась до почуття:
— Ах, Армане, як тебе мені не вистачає... — прошепотіли мої вуста, а вітер поніс їх голос в будинок Селіма Паші. Сонце нагадало тепло від обіймів милого, а вітерець змусив спогади знову відтворити ті мурашки, які пробігають шкірою при ніжних дотиках коханого. Я замріяно посміхнулася.
— Селіндж? Кого це тобі там не вистачає? — за спиною лунав веселий голос Гевхерхан. О Аллах, я аж підстрибнула. Це ж треба так по-дурному проговоритися.
— Гевхі? Та нікого... Мурада. Я про Мурада говорю, скучила, — невміло виправдовувалася. Геть погано брешу.
— Я — Гевхерхан! Запам'ятай, будь ласка, — трохи нервово і достатньо твердо мовила дівчина. Потім знову посміхнулася. — Відколи Мурада Арманом звати стало? Це ж той Бей Арман, так? То ти закохана? Як це мило. А батько знає?
— Що ти говориш? — огризнулася я.
— Заперечуватимеш? Як? Я ж сама все чула, — переможно посміхнулася Гевхерхан.
— І що тепер? Ти мене здаси? — я насторожено підняла брову. Від неї можна всього чекати.
— Дурепа! Я твоя сестра, ти можеш вірити мені! — хитро посміхнулася Султанка.
— Дякую, — обійняла сестру, всміхнувшись, а проте на душі було тривожно.
— Султано, карета готова... — цю ідилію перервала Джем.
— Куди ти їдеш, — здивувалася Гевхерхан.
— До Гюльчічек Султан, — я хитро посміхнулася.
— Чого б це? Ти перепросила у Валіде, примирилася з Мегей... Ти здалася, чи придумала, як їх перемогти?
— Займай місце в першому ряду, Гевхі. Скоро тут почнеться таке, що варто побачити... — підморгнувши молодшій сестриці, я покинула покої.
Палац Гюльчічек Султан. Вітальня.
— І що, вона сама примирилася з тобою? — Гюльчічек сиділа на великім дивані, тримаючи в руках склянку шербету. Поруч з нею Мегей. Точно шабаш. Фаворитка Володаря розповідала своїй покровительці останні новини.
— А ще попросила пробачення в Валіде. Сказала: "Я — Ніхто і звуть мене Ніяк проти вас. І більше не засмучуватиму вас своєю не гідною поведінкою", — підло всміхалася експринцеса.
— Так і сказала? Ти нічого не плутаєш? — дивувалася сестра Володаря.
— Ну, мене там не було... Дівчата розповіли...
Гюльчічек дзвінко засміялася, їй в тон хіхікнула Мегей.
— Не важливо. Головне, що Селіндж здалася. Ми перемогли, Мегей. Наша маленька Султана виявилася не такою грізною, як обіцяла спочатку. Певно, зрозуміла, що програє і вирішила вийти з гри...
— Думаєте, це можливо? Вона не з тих хто так легко здається...
— Але вона ще надто юна. Дорослі інтриги вимагають досвіду, якого в неї ще немає...
— Певно, так. Маленьке левеня Султана Мехмета сховалося у свою печеру, можна не боятися...
Знову їх сміх продзвенів усім палацом. Однак Хатідже Хатун, служниця Гюльчічек, порушила його:
— Султано, Селіндж Султан приїхала...
— Он як, — обличчя Гюльчічек витягнулося. — Про вовка промовка. Запроси мою милу племінницю.
Обличчя Султани скривилося в єхидній посмішці і багатозначному погляді.
— Султано, — я схилилася в поклоні, ледь посміхнувшись до себе.
— Селіндж, я здивована... Проходь, прошу... — Гюльчічек вказала мені місце на дивані поруч. Я слухняно сіла там і розпочала виставу.
— Я приїхала, тому що мене вже довгий час мучить дещо, — медово лився голосок. — Наша ворожнеча — не правильно. Так немає бути, ми однієї крові. Кров — перед усім. Я маю розв'язання цієї проблеми.
Гюльчічек зацікавлено піднесла брову, Мегей же вслухалася в кожне слово, все очікуючи якоїсь підстави.
— Мене теж день і ніч турбує це питання. Ти — моя племінниця. Я люблю тебе. А твої слова ранять моє серце. Що ти пропонуєш, Селіндж?
— Я хочу припинити цю ворожнечу. Але з єдиною умовою до вас і Мегей... — я спеціально затягла час на цім слові.
— Яка умова? — здивувалася жінка.
— Це зовсім дрібниця, запевняю вас. Дільруба Султан. Я хочу, аби до неї ставилися з повагою. Це все.
Обидві легко посміхнулися. В душі вони насміхалися з мене, але сміється той, хто сміється останнім.
— Звісно, Селіндж. Твоя вимога буде виконана. Дільруба погодиться на мир?
— Я сама поговорю з нею, але річ в тім, що розпочала все не вона, — я кинула багатозначний погляд на Мегей.
