Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-Що ти чуєш? Адже, навколо багато різних звуків. Біля грубки кіт бурчить, скрипить половиця, коли на неї наступає Єгорич, за вікном проїхала машина.

-Ага. Гаразд, спробую, - Стьопка подерлася на табуреті, сідаючи зручніше і прислухалася. Спочатку нічого особливого не чула. Але через короткий час вуха вловили тихе бурчання ліворуч від столу і свист у трубі, потім на вулиці загавкав сусідський пес, - Чую…

-Тепер, спробуй наблизити їх. Начебто гучності додаєш.

-У мене вуха, а не локатори, як я це зроблю? – насупилася Стьопка від такої заяви. «Нічого собі, вимога, додай гучності!» На плечі лягли гарячі долоні.

-Вибери якийсь звук. Один. Дослухайся до нього. Уяви, що ти підходиш до джерела. Крок за кроком. Давай, я поможу.

-Не уявляю навіть, як це можна зробити.

-Спробуй!

-Добре... Нехай це буде бурчання рикоя. Тільки я не зрозумію, що…

-Мовчи та концентруйся тільки на ньому! Вимкни все інше, - наказав сусід.

Стьопка чесно спробувала зробити, як він велів, підсвідомо не вірячи в успіх цих тренувань. Вслухалася у звуки, що видавав Фіч, але як би вона не напружувалася, голосніше бурчання не ставало. «Пробки у вухах, чи що? - подумалося з досадою на себе». Але тут від долонь Петра по плечах до шиї побігли колючі голочки. Вони проникали під шкіру, наче у тому місці їй робили електрофорез.

-Не затискайся, я допомагаю... просто посилюю відчуття, - шепотів на вухо Петро і в додаток до поколювання, по спині побігли мураші іншого типу. Вона стиснула зуби, з досадою подумавши, що збудження, як завжди недоречно. Зосередитись стало ще складніше і вона вже хотіла розплющити очі, як… раптом вийшло!

Спочатку подумала, що це рикой голосніше забуркав, але в голові, наче посилилися всі звуки! Вітер у трубі завив диким звіром, Стьопка навіть сіпнулася. Сусідський пес надривався так, наче перебував за крок від неї, а голос Петра здався громовим:

-Вийшло?

-Ой, не кричи, оглухну! - затиснула вуха руками.

Сусід тут же відсмикнув руки і довкола все стихло.

-Розумниця моя! - він розгорнув її разом зі стільцем і цмокнув у кінчик носика, не стримавшись.

-За що ти мене хвалиш? - Стьопка дивилася в подиві, - я зовсім нічого не зробила!

-Ти здатна чути! - в очах колишнього вояки світився тріумф, - а це не всім дано! Нам залишилося лише розвинути вміння. А коли ти почнеш чути ворога, то…

-Почекай! - вона піднялася на ноги, - Ти вважаєш, що в мене є вороги?

-Стьопушко! - Петро похитав головою, немов говорив з нерозумною дитиною, - Все очевидно, мила, цього не усвідомлюєш тільки ти! Пам'ятаєш, Миколай у першу зустріч, на твоєму дні народження помітив, що ми навішали на тебе охоронних амулетів. Він не жартував, кожен із нас і справді це зробив.

-Ти про подарунки?

-Так!

-Брошка? Картина, шаль? Вони захисні амулети?!

-Якщо ти пам'ятаєш, та брошка у формі сонця. Це символ Сварога, бога вогню. Носи його при собі і нижча погань не ризикне підійти.

-Тільки нижча?

-Розумієш, - Петро сів за стіл і жестом запропонував сісти їй, - у вищих каст теж можуть бути амулети, наділені силою. Наприклад, випивати потенціал охоронних. Тому моя брошка, на жаль, не панацея.

-А решта подарунків яку силу мають? - Стьопка потягла на себе остиглу каву сусіда і жадібно відпила, знову відчувши роздратування, яке накочувало на неї, коли розкривалася чергова «правда».

-Про це краще у дарувальників спитати, я можу і помилятися.

-Добре, спитаю...

-Розстроїв я тебе, так? - гарячі долоні накрила її холодні.

-Є трохи, - зітхнула, - а скажи, чому ви подарували амулети, чогось чекали? – вона згадала, що тоді, на дні народження, наречені поводилися дивно, завуальовано говорили про безпеку, коли вручали подарунки, а Мітя приніс цілу реліквію роду.

-Це важко пояснити. Нервовість, яка змушує озиратися, немов ловиш потилицею злий погляд… і розумієш, що дивилися не на тебе, а на твою жінку! На ту, кого твій обов'язок захистити! - промовив палко, стиснувши пальці сильніше, - Згодом я вирішив, що це була реакція на вогневика і трохи заспокоївся. Тепер розумію, що помилявся. Двоєдушники, тепер хапун. Сподіваюся, ти одна з дому не вийдеш, поки ми не розберемося з усім цим?

-Але чому я?! - злість точилася всередині зубастим короїдом, - Може ці «хтось» не хочуть, щоб ера Плетух продовжилася? Що, якщо злим духам вигідно, щоб таких як я більше не було? Хоча… не розумію, що поганого в моїй справі…

-Потрібно розбиратися! А поки що, пообіцяй не виходити одна? Прошу тебе!

-Звичайно, Петре, я не самогубець, - відповіла тихо, крізь зуби, намагаючись впоратися зі страхом і гнівом, що росли всередині, - а ти впевнений, що ви зможете мене захистити? Хапун Гора не злякався, ризикнув напасти.