Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Я зітхнув, хоча хотілося загарчати. Ненавиджу, коли хтось вирішує за мене, навіть моя власна мати. Нестерпна жінка! Часами, вона вміє довести мене до сказу.

Я вдарив долонею по рулю, змусивши Челсі тихо зойкнути.

— Вибач, — Я не хотів її лякати, та моя мати, свята жінка, просто не залишила мені вибору. Мало мені проблем на фірмі, вона вирішила ще й в особистому житті підкинути роботи. «Трясця його матері!»

— Я розумію, у самої не прості відносини з батьком, — зізналася Челсі, — Та на відміну від тебе, я не маю ані вибору, ані права голосу. Він все життя вирішує за мене, не довіряючи бодай щось. Цей проєкт, це перше, що він мені довірив, й тільки тому, що боїться аби я не втнула дурницю.

— Тобто?

— Батько вже життя боїться, що я осоромлю його. І прагне зліпити з мене свою копію, а я цього не хочу. Я не хочу керувати його бізнесом та займатися комерцією. Я хочу творити й бути самою собою. А він цього не розуміє й не бажає сприймати мою точку зору.

В її голосі я відчував біль та розпач.

— Я все життя намагалась йому догодити. Слідувала його правилам: школа, коледж, університет, одруження, шлюб.

На слові «шлюб» та «одруження», моє тіло напружилось.

— Та щоб я не робила, він завжди незадоволений, — Челсі стиснула маленькі кулачки, — Навіть мою зведену сестрицю батько любить та поважає більше аніж мене. Її він завжди хвалить, — Вона прикусила нижню губу, навіть не усвідомлюючи, як її дія впливає на мій мозок. «Чортівня!»

— Можливо, він не вміє правильно висловити свої почуття? — припустив я, — Часом, люди дивно поводяться, коли бояться когось втратити. Розумієш?

— Я вже не маю ілюзій на цей рахунок. Він просто розчарований в моєму існуванні, як такому. Навіть заборонив мені займатися улюбленою справою, вважаючи, що це не гідне його доньки. Згідно з його слів, я марную свій час на дурниці та ніяк не хочу подорослішати.

Я починав ненавидіти її батька. «Ну як так можна, га?»

Щоб я не робив у житті, мати завжди була поруч. Лаяла, вичитувала, але завжди була зі мною. Вона жодного разу не кинула ані мене, ані брата, попри всі життєві обставини. І я б нізащо не залишив її одну, попри її важкий характер та бажання одружити мене на численних доньках своїх подружок, знайомих та навіть косметолога. Вона завжди буде моєю мамою.

— Та знаєш, що найгірше? — Я не знав, а тому лише знизав плечима, — Я все ще не перестаю вірити й вперто намагаюсь довести батькові, що варта чогось. Та чи так це насправді?

Як же мені хотілось обійняти її, пригорнути до себе, запевнити, що все буде добре. Захистити від усіх.

— Бо все у моєму житті летить під три чорти: і моя справа, і мій шлюб. Та я навіть дати відсіч клятій мачусі не в змозі. Ця гарпія зачаклувала мого батька й крутить ним, як хоче. Ще трохи, я залишусь без спадку. Хоча...

Челсі все говорила і говорила, розкриваючи переді мною свою ніжну та вразливу душу і це зачаровувало. Вона виявилась ще кращою, аніж я гадав. Справжня, щира, відкрита. Її турбували не гроші, не статки й не матеріальні речі, а прості людські радощі. Вона потребувала підтримки, розуміння та любові.

— А що твій чоловік? Вибач, не знаю, як його звати.

«Брешеш, Ярославе? Маніпулювати надумав?»

— Влад, він, більше схожий на мого батька, аніж я. Він живе своєю кар'єрою й так само прагне бути відомим. Імідж, престиж — для нього важливіші, аніж все інше. Коли ми одружувались, він був зовсім інший та слава змінила його. Або ж це я не бачила його справжнього, — вона знову схлипнула. По щоці скотилась сльозинка, — І він не підтримує моє бажання писати.

— Взагалі?

Мені було дивно чути таке. «Невже, він її не кохає? Хіба таке можливо?»

— Взагалі. Влад зациклений на своїх змаганнях, та перемогах. І єдине, що він очікує від мене — це бути його ідеальною дружиною, завжди та всюди, супроводжуючи його на публіці.

Челсі схлипнула й закрила обличчя руками.

— Вибач, ти не повинен це вислуховувати. Вибач, я просто...

Я зупинив авто, припаркувавши його на узбіччі й не думаючи про наслідки, обійняв її.

— Не кажи дурниць. Я все розумію. Тобі потрібно виговоритись, а я готовий вислухати, — я торкнувся її волосся й повільно та лагідно став погладжувати його, — Іноді, розказати про свої проблеми — єдиний вихід, аби зрозуміти їх та знайти вихід. І виговоритися незнайомцю набагато простіше, адже я, до прикладу, не заінтересоване обличчя. Мені не має зиску переконувати тебе в чомусь.

Вона ткнулась носом в моє плече, продовжуючи схлипувати.

— Правда? — запитала пошепки. Її голос тремтів, як і вона сама.

«Моя бідна дівчинка... Ніжна, вразлива й така жадана! Боже, дай мені сили!»

— Правда-правда.

Я продовжив обіймати її, вдихаючи солодкий запах її шампуню й шаленіючи від нашої близкості. Як же хотілося не обмежувати себе в діях й відчути її смак.

Але, я не мав на це права. Вона — це табу! І мені варто звикнутися з цією думкою.